Ще про ходіння навшпиньках

 Tatiana Tarasiuk

“Вона знову на носочках. Це ж треба її відучити!”

— часто чуємо це від батьків.

І кожного разу пояснюємо:

ходіння на носочках — не “звичка” і не примха,

а сенсорна потреба.

У дітей з аутизмом часто є порушення сенсорної інтеграції — тобто того, як мозок сприймає, обробляє та відповідає на відчуття з тіла й довкілля.

Коли дитина ходить на носочках, це може означати, що:

– вона не відчуває достатньо опори під ногами (їй потрібно більше стимулу, щоб “відчути” тіло),

– або навпаки — занадто гостро сприймає контакт із поверхнею, і носочки допомагають “зменшити” дискомфорт,

– або це просто спосіб саморегуляції — рух, який допомагає зняти напругу, стабілізуватись, заспокоїтись.

Це не “погана поведінка” і не те, що треба “заборонити”.

Треба зрозуміти, чому тіло дитини обирає саме цей спосіб.

Що робити замість “відучати”:

1. Дослідіть сенсорний профіль дитини.

Зверніться до спеціаліста із сенсорної інтеграції — що зрозуміти, що саме викликає цей рух.

2. Пропонуйте “важку роботу”:

стрибки, ходіння по нерівній поверхні, вправи з опором, балансувальні ігри.

Вони допомагають тілу “відчути себе” і зменшують потребу ходити на носочках.

3. Не змушуйте “ставати на п’ятки”.

Примус лише підвищує тривогу, а з нею — і напруження м’язів.

4. Створюйте сенсорні умови:

м’які килимки, масаж стоп, катання м’яча по ногах, тепла ванна — усе, що допомагає тілесно “заземлитись”.

Ходіння на носочках — це мовлення тіла.

І замість того, щоб “виправляти” його,

ми маємо навчитися чути, що воно говорить