середа, 22 липня 2026 р.
Задля подумати
«МИ ВЖЕ ОБІЙШЛИ ВСІХ ПСИХОЛОГІВ, АЛЕ НІЧОГО НЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ…» ЧОМУ ТАК БУВАЄ?
«Ми ходимо до психолога вже кілька місяців, але дитина все одно не слухається.»
«Корекційні заняття є, а істерики не зникають.»
«Психолог не допоміг…»
Такі слова можна почути досить часто. І вони зрозумілі. Коли батьки вкладають час, сили та кошти, хочеться якнайшвидше побачити результат.
Але іноді варто на хвилину зупинитися. Не для того, щоб шукати винних, а щоб чесно подивитися на ситуацію ширше.
Перш за все важливо переконатися, що дитина обстежена лікарями і немає медичних причин її поведінки. Якщо фахівці говорять, що зі здоров'ям усе гаразд, а дитина все одно залишається тривожною, неспокійною, не може зосередитися, часто вередує, проявляє агресію або не чує дорослих, виникає важливе запитання:
А що відбувається навколо цієї дитини?
Діти живуть не окремо від своєї сім'ї. Вони ростуть усередині її атмосфери. І дуже часто їхня поведінка є своєрідним відображенням того, що відбувається вдома.
Якщо дорослий постійно перебуває у тривозі, дитина це відчуває. Якщо мама виснажена, живе у хронічному стресі, багато плаче або постійно очікує чогось поганого, нервова система дитини також починає працювати в режимі напруження.
Якщо тато повертається додому роздратованим, спілкується лише зауваженнями або майже не проводить часу з дитиною, це теж впливає на її емоційний стан.
Якщо між батьками постійні конфлікти, взаємні образи, холодність або мовчазне напруження, дитина не може залишитися осторонь. Вона живе всередині цих стосунків.
І тоді її поведінка може бути не причиною проблеми, а сигналом, що в сім'ї щось потребує уваги.
Іноді батьки щиро очікують, що психолог «виправить» дитину. Але психолог не може змінити атмосферу, у якій дитина живе щодня.
Уявіть маленький паросток, який посадили в сухий ґрунт. Можна нескінченно протирати його листочки, але якщо не полити землю, рослина не стане здоровою. Так само і з дитиною. Якщо середовище не змінюється, результат роботи може бути дуже обмеженим.
Тому інколи найважливіші запитання звучать не до дитини, а до дорослих.
Як я спілкуюся зі своєю дитиною?
Чи вмію я керувати власними емоціями?
Чи часто вдома звучить спокійний голос?
Чи є в нашій сім'ї підтримка, теплі обійми, спільний час?
Чи дбаю я про власне психічне й фізичне здоров'я?
Можливо, настав час не лише водити дитину до спеціалістів, а й самому звернутися по допомогу. Іноді консультація психолога для батьків або психотерапія стають тим самим кроком, після якого починають змінюватися сімейні стосунки. А разом із ними змінюється й поведінка дитини.
Бувають ситуації, коли варто звернутися й до лікаря. Хронічна втома, тривожні розлади, депресія, гормональні порушення або емоційне вигорання у батьків також можуть впливати на атмосферу в родині. Турбота про себе — це не егоїзм. Це одна з форм турботи про власну дитину.
Діти не копіюють кожне наше слово. Вони копіюють спосіб життя. Вони бачать, як ми реагуємо на труднощі, як спілкуємося між собою, як ставимося до себе, як переживаємо стрес, як просимо вибачення і як вирішуємо конфлікти.
Саме тому часто говорять, що дитина — це дзеркало сім'ї. Це не означає, що батьки винні у всіх труднощах. Це означає, що сім'я — це єдина система, у якій зміни однієї людини поступово впливають на всіх інших.
Іноді найбільша допомога дитині починається не з нової методики чи ще одного спеціаліста, а з рішення дорослого сказати собі: «Я теж готовий працювати над собою.»
Саме тоді зміни стають не тимчасовими, а глибокими й стійкими. Адже дитині потрібні не ідеальні батьки. Їй потрібні дорослі, які здатні чесно подивитися на себе, навчатися, змінюватися і власним прикладом показувати, як долати труднощі.
Коли змінюється атмосфера в сім'ї, дуже часто починає змінюватися і дитина. Не тому, що її "перевиховали", а тому, що вона нарешті опинилася в середовищі, яке допомагає їй почуватися спокійніше, безпечніше і впевненіше.
Можливості розвитку людини після травматичних подій
Мене цікавлять можливості розвитку людини після травматичних подій.
Те, що я зараз пишу, очевидно, відоме професіоналам, але може бути цікаве ширшій аудиторії, тим більше я пишу на основі досвіду.
В цій темі в коментарях мені часто прилітає за те, що я маю за себе казати, бо отримала в нагороду від природи/бога (хто у що вже вірить) "нерви, як канати", і я вже змирилась з цим.
Бо і так, і ні.
Усі ми вразливі, і вразливі в різному, тільки комусь це треба показувати, наприклад, з метою пошуку підтримки або з іншою якою, а комусь ні - і також з різних причин.
Травматичний досід справді часто впливає на нашу поведінку (а щодо досвіду, отриманого в дитинстві, то є дослідження, які показують, що і на політичні погляди в майбутньому може впливати).
І кризові, травматичні події як можуть бути можливістю для саморозвитку і зростання, так можуть не бути.
З того, що я спостерігаю, то попередній досвід самоповаги, віри в себе, нормальності, надійності і підтримки у стосунках (у різних стосунках) справді є хорошою опорою для життя з травматичними досвідами.
Колись для подкасту і книжки #любовнеминає ми говорили з Olga Maslova про те, що кожна людина (чи й навіть об'єкт - дім, наприклад), яку ми втратили і який ми любили, цінували, має у нашому мозку набір окремих міжнейронних місць.
Його визначає цінність стосунків, спільні емоції, спільні пережиття, спільні спогади, спільні мрії про майбутнє - і це все у всіх по-різному.
Вчора ми з мамою навіть обговорювали як по-різному ми проживаємо втрату тата і втрату Тараса. Це взагалі не про "більше чи менше", це взагалі не про порівняння.
Просто різне.
Ми загалом цими днями з мамою багато обговорюємо, що допомагає їй намагатися нормалізувати життя після смерті тата.
І тут вам теорія до практики.
Хороше узагальнення чинників резильєнтності є в дослідженнях Мінки і Мартина Штраубе (і в українському перекладі вийшла ціла книжка, у видавництві "Дух і літера").
Отже, вони пишуть про 7 пунктів:
(1) Прийняття - усвідомлення того, що ти змінити не можеш, і того, на що ти маєш вплив. Сама по собі здатність прийняття не є аж такою чеснотою, бо так людина може і не чинити спротив обставинам, на які вплинути можна.
Тобто, йдеться про критичне прийняття.
(2) Гнучкість.
Це може бути здатність до найпростішого: зміни звичок. Навіть у побуті - інакше організовувати покупки чи планувати тиждень.
Навчитися попросити про допомогу.
Пристосуватися до нового середовища.
(3) Вихід з ролі жертви.
Це дуже цікавий пункт!
Мінка і Мартін Штраубе пишуть, що це означає позбутися частини гніву, припинити шукати розради в жалінні себе і вимоги жаліти себе від інших.
Це дуже складно, але є наступний пункт.
(4) Взяття відповідальності - за власні вчинки, дії, думки, впливи й відчуття.
"Людина відвойовує назад той простір у своїй душі, який віддала іншим".
(5) Мережі, дружні зв'язки, відчуття приналежності.
Якщо є добрі і близькі люди навколо, це завжди наш "останній прихисток", опора на тих, хто тебе любить, підтримує, захищає.
Або люди, яким щось можеш дати ти.
(6) Планування майбутнього, готовність до змін - це ніби зрозумілий пункт, але він містить важливий неочевидний компонент: навчитися ставитися до життя "всупереч".
Я по собі скажу: у мене часто буває відчуття, що все завершилось, що все провалилась, що я нікого не врятувала (ні сина, ні тата).
Але є терпіння.
Є толерантність.
І є відчуття, що ти вчишся змінюватися.
(7) Трансцедентність (віра, фантазія, мистецтво) - це надія на те нове, що ти можеш створити; а також вміння вловлювати те, що виходить за межі того, що ми можемо осягнути нашими чуттями й думками.
От моя мама каже, наприклад: "Те, що людина не може пояснити, вона має прийняти як віру. Це часом трохи заспокоює".
А для мене в цьому сенсі дуже важливо тримати в полі усвідомлення власні переконання, віру у те, що добро можливе.
***
Учора було 9 днів, як не стало мого тата.
Цей допис написала не для співчуття, а тому, що знаю: буває такі роздуми комусь допомагають.
вівторок, 21 липня 2026 р.
Коли ненормальне стає «нормальним»: про небезпеку нормалізації війни
Психологічний центр "Перетворення"
Коли ненормальне стає «нормальним»: про небезпеку нормалізації війни
Ми живемо в реальності, яка ще кілька років тому здавалася неможливою.
Сирени.
Вибухи.
Повідомлення про загиблих.
Тривожні валізи.
Новини, які щоранку починаються зі зведень про обстріли.
І з часом багато хто ловить себе на думці:
«Я вже звик(ла).»
«Так тепер живуть усі.»
«Треба просто триматися.»
У психології це явище називають нормалізацією ненормальних умов.
Це природний захисний механізм психіки. Коли небезпека триває довго, нервова система не може постійно перебувати на межі. Вона поступово знижує чутливість, приглушує емоції, допомагає адаптуватися до того, що ще недавно викликало шок.
Саме так людина виживає.
Але виживання — це не те саме, що життя.
Найбільша небезпека виникає тоді, коли разом зі звиканням ми починаємо втрачати відчуття того, що є справді цінним.
Коли:
• звук сирени вже майже не викликає реакції;
• новини про загибель людей перестають викликати сльози;
• постійний страх стає звичним фоном;
• виснаження здається «нормальним станом»;
• фраза «усім зараз важко» змушує мовчати про власний біль.
Тоді психіка перестає лише захищати — вона починає приховувати від нас масштаби пережитого.
Ми можемо роками функціонувати, працювати, усміхатися, виконувати щоденні справи, навіть не помічаючи, наскільки багато всередині накопичилося болю, тривоги, втоми та втрат.
Саме тому так важливо час від часу нагадувати собі прості речі:
Війна — це ненормально. Постійна небезпека — це ненормально. Жити в очікуванні вибухів — це ненормально. Постійно стримувати сльози — це ненормально.І якщо вам важко — це не означає, що ви слабкі.
Це означає, що ваша психіка реагує на надзвичайно складні обставини так, як і повинна реагувати жива людина.
Визнати ненормальність ситуації — означає не втратити зв'язок із собою.
Бо саме з цього починається турбота про себе.
Саме так ми зберігаємо здатність співчувати.
Саме так не дозволяємо війні відібрати нашу людяність.
Піклуватися про себе сьогодні — це не егоїзм.
Це одна з найважливіших форм внутрішнього опору.
Про тривогу і як з нею справлятися
Про тривогу і як з нею справлятися 
.
.Пам'ятаймо: страх (реакція "бий/біжи") - це нормальна реакція на ненормальні обставини, або на тривале виснаження. У нас в українців, на жаль в цьому плані, джек-пот.
Тож мусим відповідально ставитись до того, щоб підтримувати себе і шукати підтримку від інших 
.
. Мусимо триматися заради того, що для нас важливо.
Авторка інфографік: Natalia Bida, психолог КПТ і АСТ.
©Взаємини
понеділок, 20 липня 2026 р.
За одну годину в лісі ваш мозок починає працювати інакше
Клінічні психологи та психотерапевти України
За одну годину в лісі ваш мозок починає працювати інакше.
Сучасні дослідження нейронауки показують, що перебування серед дерев справді впливає на наш мозок і нервову систему.
Науковці виявили, що після однієї години неспішної прогулянки лісом змінюється активність гіпокампа – ділянки мозку, яка допомагає нам навчатися, запам'ятовувати, регулювати емоції та справлятися зі стресом.
Учасники дослідження після прогулянки лісом повідомляли про менше нав'язливих негативних думок, більше спокою та ясності. Після прогулянки містом такого ефекту не було.
Мене це зовсім не дивує – на своїх психологічних прогулянках лісом я багато разів бачила, як люди приходять у ліс із «переповненою» головою, а через дві години говорять:�«Наче всередині стало тихіше».
Ми звикли думати, що для власного відновлення потрібно щось робити.
Насправді іноді потрібно навпаки – перестати постійно реагувати.
У лісі мозку не доводиться обробляти нескінченний потік повідомлень, шуму, реклами, рішень. Нервова система поступово переходить із режиму постійної мобілізації в режим відновлення. Знижується рівень кортизолу – гормону стресу, вирівнюється серцевий ритм, а мозок перестає витрачати стільки ресурсів на боротьбу з інформаційним перевантаженням.
Саме на цьому принципі побудоване шінрін-йоку – практика лісового купання, яку я проводжу в психологічно-рекреаційному просторі «Йти лісом».
Перебуваючи в лісі повільно, задіюючи всі органи чуття, дозволяючи природі поступово знижувати внутрішню напругу люди повертаються в життя трохи спокійнішими, уважнішими й живішими.
А коли ви востаннє були в лісі без мети – не пройти кілометри, не назбирати грибів, а просто побути?
Підписатися на:
Дописи (Atom)