Останнім часом нам усім стало відчутно важче. І після того, що відбувається з нами зараз кожного дня і ночі, було б дивно, якби ми залишилися такими самими.
Страх, розгубленість, втома, бажання сховатися, відкласти рішення, зменшити навантаження, спертися на когось сильнішого, як не дивно, є нормальними реакціями нервової системи на загрозу.
Але є важлива річ.
Нормальна реакція на ненормальні обставини дуже часто не є корисною стратегією життя в цих обставинах.
Ми живемо і працюємо в країні, опори, енергію, бізнес якої й
усня буквально намагається зруйнувати.
усня буквально намагається зруйнувати. А чекати моменту, коли знову стане спокійно і ми повернемося до нормального життя і роботи, буде як чемно дивитися на кровотечу - може сама якось зупиниться.
Чекати не вихід. Мусимо навчитися добре жити і добре працювати в реальності, яка постійно змінюється.
І хоча я постійно пишу і говорю, як важливо зараз відпочивати, відволікатися, набуватися радістю, нам потрібна внутрішня мобілізація.
Я навмисно використовую це слово.
Мобілізація не «стиснути зуби й не відчувати», не працювати до виснаження, не вимагати від себе неможливого.
Мобілізація, щоб зібрати свої ресурси навколо того, на що можемо впливати.
Я не можу припинити повітряну тривогу, і при цьому знаю, що робитиму під час неї.
Я не можу гарантувати, що завтра ми працюватимемо в тих самих умовах, що сьогодні, і при цьому готова швидко перейти з офлайну в онлайн, змінити графік, формат, мету зустрічі, яку проводжу, перебудувати маршрут, знайти інше рішення.
Я не можу контролювати війну. Але намагаюсь контролювати якість своєї роботи, свої домовленості, свою відповідальність і те, наскільки на мене можуть покластися інші.
Виходить поганенько, але я не припиню намагатись.
Парадоксальна річ: моя
зібраність потрібна не тільки моїй справі, вона потрібна моїй психіці.
У ситуації довгої небезпеки людину дуже руйнує безпорадність, це загально відомий вже факт.
Коли здається, що від мене нічого не залежить, я нічого не можу планувати і залишається тільки чекати наступної поганої новини.
Дія повертає мені відчуття впливу, режим повертає часові опори, робота повертає структуру дня, робить опуклими мої сенси.
Завершені задачі повертають потентність: я можу.
Як фізична активність повертає моє тіло з режиму завмирання до дії, плідна взаємодія з іншими повертають відчуття передбачуваності.
А спільнота, в якій ми можемо покластися одне на одного, дарує дуже важливе відчуття: я не сама і навколо мене не хаос.
Люблю регрес - в ньму м'яко, тепло і ностальгічно. Але зараз неначасі, регресувати стає небезпечно, чекати, що хтось прийде, організує, заспокоїть, вирішить, візьме відповідальність і зробить так, щоб знову стало безпечно - то розчиняти свої сили в ілюзії.
Ніхто не може гарантувати мені безпеки.
Але ми можемо тримати стрій.
Люблю цю фразу, вона звучить мені як наглий спів весняних птахів. “Завтра буде, завтра буде, навіть якщо нас не буде…”
Тримати стрій - практична річ. Це встати, прийти й зробити свою частину роботи.
Якщо не можу, маю вчасно сказати.
Коли умови змінилися, спробую не завмерти, а перебудуватися.
Якщо партнеру важко, спробую підхопити, але не заберу в нього відповідальність. Бо як?
Буде страшно - подбаю про свою безпеку і повернусь до того, що можу робити.
Коли старий спосіб робити чи набуватися перестане працювати, а він перестане, спробую не витрачати тиждень на шмарклі про те, що світ знов мене підвів, а шукатиму новий спосіб.
І ще напевно це.
Тримати стрій не означає, що всі мають бути сильними одночасно.
Сьогодні хтось із нас може бути крутяк на 80%, а хтось - на 20%. Завтра буде навпаки.
Стійкість моєї зграї не в тому, що ніхто ніколи не падає, а в тому, що падіння одного не валить усіх.
Нам потрібні певні правила, цілі, процеси, домовленості. І сяка-така дисципліна. Взаємозамінність в чому можливо. Щире спілкування
І готовність дуже швидко змінювати спосіб.
Нажаль щільна і спокійна я далеко не термінатор.
Але певна структурованість життя і дій дай Боже збереже мою кришечку там, де зовнішній світ несеться як жерстянка за вітром.
Йусня справді намагається нас зруйнувати.
усня справді намагається нас зруйнувати.«Нічого не відчувати» не варік.
Реальний спосіб і близько не нагадує бажаний.
Я боюся і дію, втомлююся і повзу відновлюватися, не знаю, що буде завтра і калапуцаю те, що залежить від мене сьогодні.
Умови зміняться і я за ними.
Коли тому, хто поруч важко, ми ж не кидаємо одне одного.
Отаке воно, доросле життя.
Ні фіга не героїчне, не феєричне, часто навіть не смішне.
Буденне дослідження на тему “як довго можна залишатися функціональними в дисфункціональному світі”.
Що саме я можу зробити сьогодні, щоб моя зграя стала трошечки стійкіша?
Не хто небудь, саме я.
Моя сила не в тому, що мені не страшно, а в тому що я сто разів впаду і вмиюсь шмарклями - і все одно підвезуть і вмиюсь.
І продовжу будувати своє.
Бо саме це у мене і намагаються відібрати
А
вам!
вам!А всім добрим і розумним українцям цьом і добраніч 
