Психосоматика: вигадка чи правда?

 Центр здоров'я та розвитку "Коло сім'ї" - Київська філія

Психосоматика: вигадка чи правда?

Нещодавно мене запитали: «Ти віриш у психосоматику?»

Це справді цікаве питання, адже навколо нього існує чимало суперечностей.

Слово «психосоматика» можна розуміти по-різному.

1. У науковому сенсі психосоматика — це вивчення того, як психіка впливає на тіло. Це, зокрема, дослідження впливу стресу на імунітет, ролі тривоги в серцево-судинних захворюваннях та взаємозв’язку емоцій із хронічним болем. Це серйозна наукова галузь із доказовими результатами.

2. У повсякденній мові під «психосоматикою» нерідко мають на увазі символічні пояснення: «усі хвороби від нервів», «більшість хвороб із голови», «горло болить, бо не сказав щось».

У цьому й полягає головна суперечність: одне поняття може означати як корисні знання, так і хибні пояснення. Щоб зрозуміти, чому так сталося, варто звернутися до історії самого терміна.

Коротка історія поняття «психосоматика»

Довгий час у медицині тіло й психіку розглядали окремо: лікарі займалися фізичними хворобами, а душевні страждання залишалися сферою філософії, релігії чи моралі. Лише на початку ХІХ століття з’явилися перші спроби поєднати ці два виміри.

Термін «психосоматика» (psychosomatic) уперше запропонував німецький лікар Йоганн Крістіан Хайнрот у 1818 році. У своїй праці Lehrbuch der Störungen des Seelenlebens («Підручник про розлади душевного життя») він описував, як емоції та внутрішні переживання можуть відображатися у тілесних станах. Хоча ці ідеї були ще далекими від сучасної науки, саме вони заклали підґрунтя для подальшого розвитку поняття.

У XX столітті психосоматика почала активно розвиватися в психоаналітичних і психіатричних колах. Важливим кроком стало створення у 1939 році в США Американського психосоматичного товариства та наукового журналу Psychosomatic Medicine. Це дало змогу об’єднати фахівців із різних галузей і створити стабільний майданчик для досліджень і публікацій.

У 1940–1960-х роках виникла так звана «класична психосоматика». Її представники, зокрема Франц Александер і Фелікс Дойч, намагалися пов’язати конкретні емоційні конфлікти з конкретними хворобами (наприклад, виразка = пригнічена агресія, астма = утриманий плач). Ці ідеї були популярними та певний час впливали на медичну практику, проте згодом зазнали критики за надмірну спрощеність і відсутність достатніх доказів. Водночас багато цих уявлень і досі збереглися у масовій культурі й популярній літературі, а іноді їх можна почути навіть від лікарів.

У 1970-х роках з’явився новий напрям — behavioral medicine («поведінкова медицина»). Він відмовився від пошуку «єдиної емоції-винуватця» і зосередився на тому, як поведінка, стрес, спосіб життя й думки впливають на перебіг і лікування хвороб.

У 1980–1990-х роках сформувалася psychoneuroimmunology (психонейроімунологія). Дослідження в цій галузі показали, що психічні стани, такі як стрес або хронічна тривога, можуть впливати на роботу імунної системи через гормональні зміни та нервові механізми. Це стало важливим підтвердженням того, що психіка й тіло пов’язані на фізіологічному рівні.

У XXI столітті термін «психосоматика» у вузькому сенсі використовується рідше. Його витіснила біопсихосоціальна модель здоров’я, запропонована Джорджем Енгелем у 1977 році. Сьогодні вона є загальноприйнятою й підкреслює, що стан здоров’я формується у взаємодії трьох груп чинників: біологічних, психологічних і соціальних. Такий підхід значно точніше описує складну природу хвороб, ніж спрощені пояснення на кшталт «астма = страх» чи «рак = образа».

Подібний зсув відбувся і в офіційній медицині. Це добре видно на прикладі сучасних класифікацій хвороб.

Що каже медицина

У міжнародних класифікаторах хвороб — МКХ-10 та DSM-IV — існує розділ «соматоформні розлади». До нього відносять стани, коли людина має реальні тілесні симптоми, але лікарі не знаходять чіткої медичної причини. Такий підхід створює враження, що проблеми «у голові», і часто призводить до стигматизації (негативного ярлика й упередженого ставлення до людини через її стан).

У сучасних міжнародних класифікаторах — МКХ-11 та DSM-5 — підхід змінився. Тепер визнається, що симптоми абсолютно реальні, а головним чинником стає не «відсутність медичної причини», а те, наскільки вони викликають дистрес і обмежують повсякденне життя. Це може проявлятися у різних формах: від тривожності та постійної зосередженості на симптомах до уникання активності чи перебільшеного відчуття загрози.

До нових діагнозів, які замінили попередню категорію «соматоформних розладів», належать:

1) розлад із тілесними симптомами (bodily distress disorder / somatic symptom disorder),

2) функціональні неврологічні симптоми (functional neurological disorder),

3) хронічний первинний біль (chronic primary pain),

4) тривожний розлад, пов’язаний із хворобою (illness anxiety disorder).

Ці зміни відображають перехід від спрощеного підходу «немає причини = психосоматика» до ширшої біопсихосоціальної моделі, де враховується взаємодія біологічних, психологічних і соціальних факторів. У світі вже діє МКХ-11, яка враховує цей сучасний підхід, але в Україні лікарі поки що користуються МКХ-10, і перехід на нову систему ще попереду.

У науковій медицині підхід змінився, проте в побуті психосоматика й досі пов’язується з символічними поясненнями.

Міф і частка правди

У повсякденному житті часто кажуть: «усі хвороби від нервів», «більшість хвороб із голови», «будь-яка хвороба = психосоматика». Поширені й конкретніші символічні пояснення: «горло болить, бо не висловився», «астма від страху», «рак від образи чи невисловлених емоцій», «спина болить, бо несеш тягар життя», «шлунок хворіє, бо не можеш “переварити” ситуацію», «гінекологічні проблеми через образу на батька або конфлікти з чоловіками».

Такі пояснення приваблюють своєю образністю, створюють відчуття «прихованого сенсу» і дають ілюзію контролю. Але медична наука говорить інакше: біль у горлі найчастіше спричиняють вірусні чи бактеріальні інфекції, астма має запальну природу, рак виникає через генетичні зміни клітин, гінекологічні хвороби пов’язані з інфекціями, гормональними чи анатомічними факторами, а біль у спині чи шлунку часто пояснюється цілком фізіологічними причинами.

Водночас у цих уявленнях є частка правди: стрес і емоції справді можуть впливати на перебіг захворювань. Хронічний стрес послаблює імунну систему, тривожність посилює сприйняття болю, а м’язова напруга здатна провокувати дискомфорт у спині чи шиї.

Небезпека символічних пояснень у тому, що вони відвертають від доказового лікування, викликають почуття провини («я сам винен у хворобі»), сприяють знеціненню симптомів і посилюють стигму щодо психічних розладів.

Тому їх доречно використовувати лише як метафори у психотерапії, якщо вони допомагають людині висловлювати власні переживання. Але важливо пам’ятати: це лише образи, а не реальні причини хвороб.

Тож, моя відповідь на запитання така: я не вірю в символічні пояснення на кшталт «рак від образи» чи «астма від страху», але визнаю науковий факт — психіка і тіло тісно пов’язані. Емоції та стрес справді впливають на перебіг захворювань, хоча й не є їхньою прямою причиною. Найточніше цей зв’язок описує біопсихосоціальна модель, яка враховує взаємодію тіла, психіки й соціального середовища.

Автор статті: психолог, акредитований КПТ-терапевт Анна Собова.