Коли поруч підліток

 Світлана Ройз 

Коли поруч підліток. Цей черевичок зараз стоїть у мене на видному місці. Я вже не пам'ятаю, його носив син, чи донька. Я пам'ятаю їх обох в віці, коли ніжка вміщується в долоні. В цьому віці легко любити дитину - це ж суцільний окситоциновий ніжний комочок, від якого переважно нічого, окрім любові та усмішок не очікуєш.

Я перевожу на черевичок погляд, щоб стриматись, і щоб постійно тримати в фокусі, що ця іноді колюча, іноді вередлива та обезцінююча передпідлітка - все та ж дитина, що моя любов не змінилась. А дитина має бути в цьому віці такою..

Цей сандалик - "мій заземлюючий об'єкт". Щоб я зробила вдих-видих і могла пояснити вже майже дорослій дитині, що насправді, з нею відбувається. І що я чую іноді за її словами, підлітковим закатуванням очей та жестами.

Я нагадую собі, що підліткова криза може проходити в різних формах: криза залежності (коли дитина стає більш "зручною", слухняною). І криза незалежності - із ознаками опіру, знецінювання, негативізму... Це складно, але саме вона дає можливість сумніватись в нашому авторитеті, щоб поступово навчитися спиратися на свій. І наскільки ми маємо бути стійкими, щоб встояти в своїй силі і дорослості. Бо коли не вистачає відчуття авторитетності ми стаємо авторитарними.

Я давно вже поговорила з донькою - що скоро настане час, коли їй може буде складно одразу розібратись в почуттях, що потрібно буде більше зусиль, щоб стриматись, що я, скоріш за все, буду її бісити, що їй здаватиметься, що її взагалі дорослі не розуміють. Звичайно, ми говорили про місячні, про те, як міняється і буде мінятись тіло. А зараз, коли чоловік в ЗСУ, мама ж попадає під подвійний удар.

Вона питала: а у тебе це також було? І я їй розповідала, що ми не завжди дозволяли собі бунтувати. Але, звичайно ж було.

Цей черевичок на столі нагадує мені про мою любов. І про те, що я не можу ніжку дитини утримати в своїй долоні. Вона має йти далі. Вона має рости і змінюватись. І шукати інші авторитети, і зрощувати свій. А я маю бути тою і там, до якої вона завжди може повертатись, коли буде потрібно.

Іноді після розмов, перемовин, примирення донька питає: і ти після цього мене не перестанеш любити?

І я кожного разу кажу, що я в любові постійна. Що вона бачить, як я люблю її брата, який теж був підлітком.

Є те, чого я не буду терпіти, і для себе, і для неї. Є те, що має бути змінено. Але я бачу за всіма колючками те, що відчула, коли вона і її брат ще носили такі малесенькі чобітки. І це точно назавжди залишиться.

Напевно, у всіх нас є такі "черевички".

Обіймаю, Родино як люблю. Обіймаю, як хочу Перемоги!