Центр здоров'я та розвитку "Коло сім'ї" - Київська філія
Коли дім стає тихішим: тепла історія про те, як прожити втрату улюбленця разом із дитиною.
Є така особлива тиша, яку ми впізнаємо одразу.
Тиша після того, як у домі перестають лунати кроки лапок, дзенькіт миски, знайоме муркотіння чи тихеньке сопіння під ковдрою.
Ця тиша не порожня. Вона наповнена спогадами.
Кожен, хто колись любив тварину, знає це відчуття. Щем у грудях. Рух, якого не зробиш, бо раніше він був автоматичним: відкрити двері, покликати, погладити. А тепер рука зависає в повітрі. Сум за ранковим пробудженням, таким дуже милим і спільно вашим. Чому так боляче? Втрата улюбленця це не дрібниця. Це реальна любов. І реальна жалоба.
І коли поруч є дитина, то ця історія стає ще складнішою та водночас дуже важливою. Бо це один із тих досвідів, які формують, як ми любимо та як ми прощаємося. Від того, як ми проведемо їх через цей досвід, залежить, чи зможуть вони в майбутньому витримувати втрати без зайвого страху, жаху та безпорадності.
Ця стаття – про проживання горя, про щирість і підтримку, про слова, які допоможуть.
Як сказати дитині:
Ми часто хочемо захистити дітей від болю. Але правда в тому, що діти відчувають усе, просто не завжди можуть це сказати. І саме тому їм потрібна чесність. Не деталізована до жахливості. Але тепла, проста й зрозуміла. Кожен віковий період має свої особливості усвідомлення дитиною смерті.
• Дітям до трьох років зазвичай важко усвідомити концепт смерті, тому їм ми радше пояснюємо причину смутку й те, що це нормально — сумувати, коли ми втрачаємо важливу для себе тваринку. У цьому віці діти мислять буквально, можуть чекати що тваринка “прокинеться” або “повернеться”. Метафори типу «заснув» «пішов» можуть налякати. Слова, які підходять: «Наш песик помер. Його тіло більше не працює. Він не відчуває болю. Але ми можемо його пам’ятати й любити». Важливо: вони можуть кілька разів питати, куди він подівся. Не тому, що не слухають, вони в такий спосіб опрацьовують інформацію. Також події проживаються через гру.
• Молодші школярі значно краще розуміють сутність смерті та починають вибудовувати причино-наслідкові зв’язки, Проте вони ще занадто багато додумують та фантазують про те, чого не здатні розуміти, тому дорослим важливо пояснити деякі моменти та впевнитись, що дитина поставила всі запитання, які її бентежать. Це вік запитань: чому? а що було? а хто винен?І часто – вік провини. Слова, які знімають тягар: «Лікар намагався допомогти, але хвороба була сильнішою. Ніхто не винен. Ми дуже любили нашого котика і зробили все, що могли». Старші школярі є глибше розуміння смерті, може з’являтися сором за власні емоції; можуть ховатися в гаджети чи уникати розмов. Говорити варто відкрито визнаючі складність почуттів. «Я теж сумую. Мені теж важко. Це нормально – сумувати та навіть злитися. Ми можемо пройти це разом».
• У підлітковому віці вже добре розуміють явище смерті, її релігійне і філософське трактування. Вони можуть самостійно обдумувати питання універсальності та невідворотності смерті без сприйняття її як чогось негативного. Вони не хочуть “видавати” слабкість, інколи цинізм як захист. Говорити без моралізаторства, з повагою до їх способу пережиття втрати, пропонуючи підтримку, а не нав'язуючи її. «Мені важливо бути поруч, якщо ти захочеш поговорити. Я поважаю, що ти проживаєш цей досвід по своєму»
Про ритуали, які лікують серце
Люди так влаштовані: нам потрібні ритуали, щоб проживати прощання. Вони дають форму тому, що всередині розлите. Доречні й теплі ритуали:
• лист тваринці: «дякую тобі за…», малюнок
• коробочка пам’яті: нашийник, фото, улюблена іграшка, відбиток лапки якщо це можливо;
• посадити квітку або маленьку рослину;
• переглянути фото й згадати улюблені моменти, створити казку історію.
Ритуали структурують прощання і допомагають завершити відносини, не стираючи любові.
Чи потрібен ритуал поховання? Це залежить не від віку, а від готовності. Якщо дитина хоче, тоді так. Якщо відмовляється – це теж абсолютно нормально.
Найважливіше показати дитині, що горювання не треба виправляти. Горювання – це спосіб перебудувати стосунки, прояв любові, у фізичному вимірі на внутрішній. Ми ніколи не втрачаємо тих, кого любили. Ми втрачаємо можливість доторкнутися – але не відчувати. Тварини приходять у наше життя на короткий час, але залишаються назавжди. У звичках, у теплих мікроспогадах, у тому, як ми відкриваємо двері, навіть коли вже знаємо, що там нікого немає.І в цьому є щось дуже важливе: любов — це не те що закінчується. Любов — це те, що змінює форму.
А як щодо нової тваринки? Коли серце готове до нового друга
Після втрати улюбленця в багатьох сім’ях з’являється одна і та сама думка:
• Чи варто заводити нового друга? І якщо так, то коли? Ми прагнемо заповнити тишу, повернути звичну теплоту в дім, дати любов, яка нікуди не зникла, просто залишилась без адресата. Але тут важливо бути чесним із собою і з дитиною.
Правда перша: нова тваринка не замінить попередню – і це нормально. Кожен улюбленець унікальний: його характер, звички, кумедності, те, як він спав чи просився на коліна. І дуже важливо усвідомити: новий пес чи кіт (чи капібара) це не “наступник”, не копія і не спосіб стерти біль. Це нова особистість з новою історією. Якщо заводити тваринку «проти болю», «щоб дитина не плакала», «щоб у домі знову було весело» — це може не спрацювати:
• у дитини може виникнути відчуття, що горювати «не можна», бо ми замінили друга;
• нова тварина може потрапити в атмосферу нереалістичних очікувань;
• сім’я несвідомо порівнюватиме, і це боляче всім.
Правда друга: нова тварина може з’явитися тоді, коли у сім’ї з’явиться простір для нової любові
Простір — це коли:
• про старого улюбленця можна згадувати без грудки в горлі;
• дитина не просить нову тварину, щоб “повернути” стару;
• батьки не відчувають провини, що “зраджують” попереднього;
• у родині є ресурс піклуватися (час, гроші, емоційні сили);
• є розуміння, що нове життя = нові обов’язки, а не продовження попередніх.
Це може статися через кілька тижнів, а може – через кілька місяців або рік.
У кожної сім’ї своя швидкість. Що ж казати дитині про нову тваринку?
Якщо дитина хоче «нового такого ж котика/собаку»:
«Розумію, що ти дуже сумуєш і хочеш знову відчути тепло поруч. Але кожна тваринка унікальна. Якщо ми вирішимо взяти нового друга, він не буде таким самим. І нам важливо бути готовими полюбити його таким, який він є».
Якщо дитина боїться, що це «зрада»:
«Любов не змагається. Наш старий улюбленець назавжди в нашому серці. І якщо з’явиться новий друг – це не заміна, це нова історія».
Якщо дитина каже «ніколи не хочу нову тваринку»:
Це теж нормально. Біль ще свіжий. Примушувати не можна.
Як зрозуміти, що дитина готова до нової тварини?
• говорить про попереднього з теплотою, а не лише сльозами;
• питає не «коли він повернеться?», а «яким може бути наступний?»;
• проявляє інтерес до догляду (іграшки, ветеринар, вибір породи);
• не намагається «копіювати» стару тваринку;
• розуміє, що це інша істота з іншими потребами.
А що, якщо тваринку хочуть тільки батьки, а дитина — ні? Важливо пам’ятати:
Дитині теж потрібен час. І її рішення має вагу. Можна сказати:
«Добре, ми почекаємо. Ти скажеш, коли будеш готова. Ми не будемо поспішати».
Коли в сім’ї з’являється відчуття, що ми не намагаємось заповнити порожнечу, а хочемо створити нову радість, – це і є правильний час.
У когось — через місяць.
У когось — через рік.
У когось — ніколи.
У всіх способів — місце правильне.
Література яка допоможе розпочати розмову:
1. Оленка Загородник, “Куди подівся Коцик?” — Rogue Umbrella LTD, АРК.ЮЕЙ 2024
2. Ґленн Рінґтвед, Шарлотте Парді. “Серце, плач” — Київ: Видавництво, 2022
3. Ейтан Борітцер. “Що таке смерть?” — Чорні вівці, 2016
4. Кім Фупц Окесон, Ева Еріксон. “Мій дідусь став привидом.” — Чорні вівці, 2018
5. Мішель Медлок Адамс, Дженет К. Джонсон. “ Лети високо: як пережити втрату з Божою допомогою” — Львів: Свічадо, 2024
6. Світлана Ройз. “Таємниця життя та смерті.” — Видавництво Старого Лева
Автор статті: дитячий та дорослий психолог, психотерапевт Вероніка Сіленок.
Немає коментарів:
Дописати коментар