Сідає в моє купе в Києві хлопець. Їхати до Харкова довго, я напружуюся, бо хлопець же ж. І ще трошки дивний. Роздивляється мене, не соромлячись. Але без сексуального контексту, просто зацікавлено роздивляється, як дитина. Уважно слухає мої голосові повідомлення, які відправляю по роботі. І навіть зазирає, що я там роблю в ноутбуці.
Я обережно пояснюю, що так мені не комфортно, що це мій приватний простір. Це його «повертає».
Зітхає. Час від часу щось бурмотить собі під ніс. Чим ближче до Харкова, стає помітно напруженим.
- можна подзвонити? - киває в бік мого телефона - своїй жінці.
Кажу, що краще на зупинці, бо звʼязок поганий. Зітхає.
Починає потихеньку говорити. Нібито шматками щось розповідати мені про себе. Але дуже уривчасто. Каже, що хоче жити тільки з нею. Що не може без неї.
Зупинка. Біжить до проводника, щоб попросити його телефон. Мабуть, забув, що я погодилася. Чую, як говорить з жінкою, просить зустріти.
Повертається.
- тебе як звати? Настя? Вона зустріне мене, Настя? Просто скажи так чи ні? Все буде добре, Настя?
Кажу, що якщо пообіцяла, то зустріне. І буде так, як найкраще для всіх.
Намагаюся дуже обережно відповідати, бо відчуваю ризик стати для нього обʼєктом перенесення. Але в той же час йому явно потрібна підтримка - чую, що дихає важко, зітхає, йорзає…
Питаю, чи знає він про вправу «безпечне місце»? Розповідаю. Кажу, що не обовʼязково заплющувати очі. Можно просто лягти і дивитися в стелю, але уявляти до найдрібніших деталей місце, де йому добре
- мені добре вдома.
Кажу, що музика теж може заспокоювати. вмикаю на ноутбуці - грає хлопець на handpan. Він каже, що таке йому не треба)).
Але лягає і деякий час таки лежить спокійно.
Потім показує мені свої документи, довідки про поранення, контузію, черепно-мозкову… Знову біжить дзвонити своїй жінці. Каже, що довіряє тільки їй.
Щось говорить про те, що всі працюють, і йому треба. Роздивляється, що я роблю в інстаграмі. Каже, в нього теж таке буде, коли заробить.
Знову нагадую про особистий простір і приватність. Відсовується.
Щось бурмотить про те, що вона єдина людина, без якої він не може.
- все ж буде добре, Настя? Просто «так « чи «ні»? Обережно кажу, що єдина людина, без якої він не зможе - це він сам...
Що є важливим знати кожному в реаліях сьогодення?Звісно, це могла бути нейровідмінність, наслідки поранення чи ЧМТ, гострий стрес, виснаження, тривожний стан або їх поєднання. Але важливо: коли психіка людини не справляється з напругою, вона часто відкочується до дитячого стану і шукає фігуру, що захистить і дасть опору.
Скоріш за все, хлопець відчув, що зі мною безпечно, і я стала певним уособленням спокою, дорослості та стабільності в цьому замкненому просторі купе.
Питання «все буде добре?» та «вона зустріне мене?» - це дитячий запит до материнської або просто значущої фігури, яка має магічну владу заспокоїти страх.
Та в цій ситуації я могла тільки обережно підтримати його.
Основне в таких ситуаціях:- відповідати напівтонами, без обіцянок. Наприклад «Поїзд прибуває за розкладом, скоро ви будете вдома». Апелюйте до фактів, а не до емоцій

- заземлюйте через фізичні речі: запропонуйте попити води, відкрити вікно, двері, переставити сумки, назвати, котра година, дата - це перемикає мозок із внутрішнього жаху на зовнішній світ.
- не намагайтеся бути надто емпатійним та приймаючим - ставтеся, як до звичайної людини: з повагою, терпінням, вдячністю. В цьому стані є великий ризик здатися єдиним рятівником - це не просто зобовʼязує, це ще й дарує ілюзію, що хтось «порішає за тебе»
- «повертайте», нагадуючи про особисті межі: якщо вас роздивляються, дослухаються до розмов та зазирають в телефон (ноутбук, книгу…) - просто попросіть так не робити, бо вам некомфортно. Нехай це буде лагідне нагадування про ваш приватний простір
І звісно, якщо ви відчуваєте, що не пораєтеся - зверніться по допомогу до провідника.
Дедалі більше шансів зустріти людину в стані стресу в загальних місцях на кшталт купе потяга. Важливо добре знати, як поводитися, щоб не посилити напругу, не злякати людину і самим залишатися в безпеці.
...Харків. Поки я витягала валізу, він вибіг, не попрощавшись. Коли вийшла, хлопця вже не було. Питаю в провідника: «нашого хлопця зустріли?» - киває, посміхається.
Дай Боже, дай Боже
