ВИХОВАННЯ ДИВОМ
Мама і тато перетворювали моє дитинство в свято. Вранці у себе під подушкою я знаходила невеликі подарунки. Говорили, що «від зайчика». Із закритими очима, ледь прокинувшись, я намацувала під подушкою щось маленьке і дивовижне. Не поспішала діставати, дбайливо досліджувала предмет руками, на дотик, намагалася здогадатися, що ж приніс зайчик.
Всякий раз там лежало щось нове: книжка, розмальовка, льодяник, записка. Одного разу він навіть поклав мені під подушку ... морквину!
Пам'ятаю, я нітрохи не здивувалася цьому, а раділа неймовірно - добрий звір поділився зі мною своїми найулюбленішими ласощами.
Я вірила в дива - вони мені здавалися цілком природними. У дитячий сад йшла в піднесеному настрої і помічала навколо багато дивного.
Втім, як всі діти. А ще мені здавалося, що у кожної дитини є свій зайчик, який щось підкладає їм під подушку. Не знала, що буває по-іншому. І коли моя найкраща подружка розповіла, що боїться йти додому і тому хоче залишитися у мене в гостях назавжди, я запитала її: «А як зайчик буде передавати тобі подарунки?» Ось тут і стало зрозуміло, що мені дуже пощастило. З зайчиком.
- Зайчик більше не прийде, - одного разу оголосила мама. - Але він залишив тобі подарунок і лист.
Подарунок був щедрим, а лист - ніжним і переконливим. Я не засмутилася, тому що до того моменту вже багато про що здогадувалася. Та й чудес було ще достатньо - рукотворних і спонтанних.
Наприклад, коли ми з батьками відпочивали на морі (а це саме по собі було приголомшливо, так як зазвичай я відпочивала з бабусею і дідусем - батьки багато працювали), по пляжу ходив худенький чоловік і пропонував купити у нього шоколадне морозиво. Коробка з морозивом була загорнута в ковдру, і я все не могла зрозуміти: як же так - воно ж розтане! Папа мені пояснив, що так, навпаки, якомога довше можна зберегти холод всередині. І купив всю коробку.
Я тоді не відразу зрозуміла, навіщо нам стільки морозива, адже нам втрьох його не з'їсти і за тиждень. І тільки через роки я змогла оцінити татів вчинок. А морозивом ми тоді пригощали сусідів, і це було дуже приємно - віддавати.
Ще одне диво сталося, коли мої батьки збиралися у відрядження за кордон. Мені в той день було дуже сумно, я побудувала в своїй кімнаті курінь і уявляла, як буду там грати і нудьгувати.
Приїхала бабуся, яка повинна була про мене дбати і відводити в школу (я ходила в перший клас). У батьків в той день був дуже гарний настрій, і мені зовсім не хотілося видавати свій смуток. Ми поїхали проводжати їх на вокзал. Коли під'їхав поїзд, я вже готова була розридатися. І тут тато каже: «Ну що, доню, поїхали з нами?» Я тоді не пам'ятала себе від радості! Ось так - раз, і я вже їду разом з батьками в свою першу справжню подорож на поїзді.
Виявилося, що мама і тато з самого початку планували, що я поїду з ними, і зібрали мені речі в дорогу. Просто хотіли зробити сюрприз.
Таких історій було дуже багато, і коли мене питають, звідки в мені стільки оптимізму, я відповідаю: «Просто у мене було дуже щасливе дитинство».
Вілена Котова
Немає коментарів:
Дописати коментар