Вдови…. Як спілкуватись, як підтримати, що говорити а де краще промовчати.
Втративши коханого, я зрозуміла, що є тисяча відтінків болю. І вони не градуються, як сильніша біль чи слабкіша. Вони просто різні. Це як опинитись в суцільній темряві, без повітря, з тисячою голок в тілі і бездонною прірвою в грудях. Це як кожен ранок прокидатись і помирати знов і знов.
Перші два місяці потрібно просто вижити!
Якось вижити……
І я б хотіла поділитись тим, як краще спілкуватись з жінками, які втратили своїх чоловіків, бо іноді з найкращими помислами, висловлюючи стандартні фрази підтримки може дуже ранити і втратити друга.
- Перш за все треба пам’ятати, що ця загибель неочікувана і можливо трапилась в самих жахливих умовах, які навіть не може уявити мозок. І родина кожен день переживає це в своїй уяві знов і знов, наче вони теж були поруч. Існує зв’язок між рідними людьми, і їх тіло теж відчуває біль, навіть тоді, коли вони ще не дізнались про загибель. В цей час болить тіло і дико тремтить душа.
Залишитись без захисника, кормильця сім’ї, кохання всього життя , в самий тривожний час, коли йде війна, - чи це не ад на землі?? А коли в жінки є ще діти, їй самій болить і дітей треба витягувати, працювати тепер за двох, вирішувати бюрократичні питання.це непосильний тягар навіть для самих сильних.
Тому потрібно запастись перш за все милосердям і терпінням, бо процес усвідомлення загибелі, потім реабілітаціі дуже довгий. Людина потребує вашу підтримку, але дозовано та ніжно.
- Всі проживать по різному: хтось потребує самотності і тиші, хтось ховається, відволікаючись на роботі, іноді тікаючи на 5 хвилинок в окрему кімнату, щоб вилити сльози. Хтось іде до церкви, до Бога. Мінімум два місяці людина не належить сама собі. Вона не контролює емоції, сльози, рішення - все зливається в один прісний колір життя. Дайте тишу людині, якщо вона потребує. Це дуже важливо. Якщо ви запропонували спілкування, підтримку і почули відповідь: я хочу побути сама, не треба обурюватись, ображатись, не треба включати знаючу людину- рятівника і наполягати. Це не образа. Це побажання людини побути в самоті, пройти процес горювання, який необхідний тілу, душі. Людина в цей час дуже втомлюється і в неї може просто не бути сил на спілкування. Поважайте це бажання тиші.
- Не кажіть «я тебе розумію», будь ласка, не кажіть. Бо не розумієте. Точно не розумієте. У кожного своя ситуація, своя біль. Зрозуміти може лише той, хто саме зараз теж проживає втрату. Тому будьте обережні, скажіть краще, що: навіть не уявляєте ту біль, яку проживає людина і що ви хотіли б хоч трошечки допомогти нести цю ношу, якби це булл можливо. Нагадайте про те, що ви завжди поруч, що на вас завжди можна покластись
- 40 днів. Не кажіть, що після них буде краще. Бо не буде. Після 40 днів теж тяжко, іноді навіть гірше, особливо коли очікував що буде краще, бо так люди казали. Не буде! Попереду ще багато спільних для сім’ї знакових дат і в цей період буде нагрібати більш за все
- Не радьте ставити якісь часові рамки. Типу: місяць горюй, а потім виходь, не затягуй. Коли плануєш якийсь період, стараєшся в нього вкластись, ти не проживаєш всі емоції повноцінно. І коли начебто треба починати нове життя, може трапитись зрив. Період горювання у кожного різний і його треба пройти, поки не закриються всі цикли: болю, відчаю, усвідомлення, вини, жертви, ненависті, образи, самотністі. Все це людина дозовано переживає іноді за один день, всі ці почуття змінюються у рандомному порядку, поки не закриються.
- Коли ви радите швидше відпустити душу загиблого, будьте готові відповісти на питання: що означає «відпустити»? Ніхто не знає що це і як це робиться. Воно приходить само і з часом. Не може людина тримати чиюсь душу. Душа сама йде, коли їй потрібно. Тому хай тримається і згадує стільки, скільки потрібно для зцілення
- Якщо ви хочете допомогти сім’ї загиблих матеріально- допоможіть. Не питайте чи потрібна допомога, просто купіть продукти, або дізнайтесь через друзів карту і тихенько переведіть кошти. В цей період навіть якщо сім’ї потрібно щось, вони не скажуть. Це боляче говорити. До мене друзі навіть приходили зі своїми продуктами і готували вечерю. Це було дуже приємно
- Ненав’язливо пропонуйте спілкування, допомогу. Пропонуйте попити кави, поїсти смаколиків, прогулятись, сходити разом в церкву помолитись Обходьте Питання: як ти? - це ставить в ступор, тому що - ніяк. І після цього питання розмова може не продовжитись.
- не кажіть що вам дуже шкода людину - просто обійміть, пригорнуть, скажіть що любите та цінуєте - це найкраща підтримка. Згадуйте щось, пов’язане з загиблим чоловіком приємне. Бо дуже хочеться розмовляти про нього знов і знов. Хочеться чути історії, які не знаєш, згадувати щасливі часи. Це як тепле повітря в холодний період
- Не прогнозуйте нав’язливо, що жінка зустріне ще любов, досить їй горювати. Ви цим хочете від щирого серця підтримати, бо жінка відчуває самотність та безпорадність, але далеко не всі готові це чути, деякі сприймають це як обезцінення відносин. Вона не встигла налюбись і зараз їй точно не потрібне нове кохання. Просто скажіть, що вона не самотня, ви завжди поруч
- І ще дещо. Паралельно сім’я загиблих проходить сто кругів бюрократичного аду. Це як тащити глибу, коли в тебе під ногами немає землі. Багато людей в гос структурах не самі ввічливі та клієнтоорієнтовані. Також З’являється велика кількість родичів, які не були родичами, навіть не спілкувались з її чоловіком, всі безпардонно прагнуть отримати грошову допомогу, спадок - ображають жінок, погрожують, втручаються. Це дуже стресово. Тому жінки можуть бути у відчаї, розгнівані, кожна з них бажала б краще живого чоловіка любою ціною, ніж цю допомогу. Але така реальність. Не сприймайте цей гнів на себе. Просто любіть цю людину, бажайте їй добра всередині себе, підтримуйте, допомагайте - вона це відчує і їй не буде так самотньо і страшно жити
Це все, що я встигла згадати, поки писала.
Цей пост не про когось конкретного.
Цей пост про підтримку взагалі. Інформація зібрана від різних людей
Я дуже вдячна моїм друзям та рідним, Саме в цей час я зрозуміла, що поруч найкращі. Мене підтримували, наче крихкий кришталь - ніжно, дбайливо, тепло, давали час побути в самоті, але періодично і дуже тактично пропонували допомогу.
Обіймаю серцем кожного з них.
Я вдячна моїм новим друзям, дівчатам, які теж втратили своїх коханих. Ми давали волю своїм почуттям, не стримували одна одну, давали змогу вилити біль, пожалітись одна одній, разом плакали, кричали, ділились спогадами. І ми всі розуміли одна одну. Жаль, що ми познайомились за таких обставин.
Моя душа болить за горе кожної з них
І що хочу сказати останнє: ми повинні на своїх місцях сумлінно робити хто що може, бути чесними, відважними, милосердними один до одного. Ми повинні бути достойними тих героїв, які віддали життя. Вони віддали життя за суспільство, а суспільству тепер важливо цінити це і підтримати їх сім’ї.
Немає коментарів:
Дописати коментар