Хочу поговорити про прийняття реальності.
Зустрілась я з друзями з ампутаціями після бойових дій й так сталося, що я з ними провела майже день…
Хочу почати з основного висновку: люди не готові до прийняття таких людей. Я не кажу навіть за інклюзію - я говорю за ментальні штуки.
За 9, спільно проведених, годин до нас 3чі підходили мамочки й казали що ми лякаємо їхніх личинок-дитинок, бо «чому ви не можете носити штани замість шорт щоб прикривати протези та нікого не лякати».
Я кожен раз виходила з себе, але друзі робили глибокий вдих та видих й намагались спокійно пояснити, що вони пишаються своїм пораненням, яке показує що вони не втекли, виконали завдання й вижили в пеклі; що в штанах часто не зручно допомагати штучному коліну зігнутись; що штани зажовує протез; що часто треба підрегулювати коліно в процесі ходьби, а в штанах це зробити важко…
Не злічити ще ту кількість раз, коли діти питали в батьків чому в дядь та тьоть немає ніжок, а матері не казали фактаж (що в країні війна й тд), а казали що просто не повезло (в більшості випадків) чи просто ніяковіли, розвертались й йшли в іншу сторону.
Звісно , були й адекватні та тактовні питання, жести турботи та підтримки, але дійсно запамʼятався цей треш «не повезло» чи «чому не носите штани - вам же ж все одно не жарко», «дітей лякаєте».
Так ось, я переконана, що у батьків, які свідомо не пояснюють своїм дітям що таке війна, які її наслідки та свідомо огороджують дітей від війни - виростають саме личинки, а не люди чи громадяни.
Й не треба мені зараз починати розказувати про власний вибір, повагу до суспільства, в Європі не так. Отож то. Літом 2022 я везла Макса на біонічне протезування в Швейцарію. Незабаром ми уже гуляли вздовж річки на його нових ногах й він ніяк не міг відрегулювати коліно. Підійшла мама з хлопчиком років 10. Хлопчик каже ламаною англійською: «Бачу що ви з України, припускаю, що ви до нас на протезування приїхали й бачу у вас складнощі з коліном - дозвольте допоможу». Він підхоплює Макса під іншу руку (я ж з іншої сторони його підтримую) та відводимо до лавки. Далі малий розказує що весною був на екскурсії в лікарні де протезують людей з високою ампутацією й їм показували принцип роботи. Припустив що просто трохи провернувся датчик й запропонував традиційно зняти та одягти. Й подіяло. Потім виявилось що датчик заслабкий був, але то вже інша історія. За ті хвилин 10 ще з 5 людей підійшло запитатись чи з нами все гаразд й жоден не запитався чому в дяді ніжок нема.
Говоріть з дітьми та дорослими про тактовність, екологічне та співчутливе спілкування. Говоріть про війну та її наслідки. Бо діти не мають боятися людей з інвалідністю, адже видимих людей з травмами різного характеру, щомісяця, ставатиме більше й більше, як серед дітей - так й серед дорослих.
Немає коментарів:
Дописати коментар