ДОРОГА НАСИЛЛЯ
(текст був написаний у 2017 році, тому не спирається на виклики сьогодення, але не втратив актуальності)
Нарешті суспільство свідомо перейнялося тим, що з насильством у дитячих колективах потрібно щось робити, що воно не пройде, як у дитинстві вітрянка, і його не замазати зеленкою, і найважливіше, що у нього є глибші причини, які часто ховаються у сімейних відносинах. Неможливо вже продовжувати вперто заперечувати, що саме ми – дорослі – причетні до дитячих розбірок, а важливо визнати, що ми є безпосередніми учасниками цього замкнутого кола, в якому часто саме дорослі є джерелом реального насильства. Іноді нам здається, що це і є виховання, що ось нас якось виростили і діти теж виростуть і стануть милими і добрими дорослими, і що всі психологічні травми обійдуть їхньою стороною, і що вони будуть щасливішими і щасливішими за нас. І при цьому самі дорослі не перестають бити та принижувати власних та чужих дітей, ображати та ставити на гречку з завзятістю, гідною кращого застосування. І з покоління в покоління батьки повторюють як мантру: «Але ж я виріс людиною!», виправдовуючи такою нехитрою формулою естафету насильства.
Але діти набувають безцінного, але жахливого досвіду, який вони потім несуть уже в ті колективи, де їм доведеться виживати самим. Саме виживати, адже ґвалтівник завжди має свій власний страх і з ним треба якось жити. І діти здобувають уроки, які вже самим дорослим потім здаються страшними та невиправданими, але це їхній досвід, і досвід досить гіркий.
Перший урок, який дістають діти з домашнього насильства: той, хто сильніший, той і має рацію. Безумовний звірячий закон. Звідки після такого висновку в цьому дитячому світі взяти емпатію та співчуття? Де взяти сили та моральні принципи для допомоги ближньому? Як навчитися співпереживати та відчувати біль? Ці поняття не можуть народитися там, де дорослий правий тільки тому, що він сильніший. Саме закон сили та моральної переваги потім стає основним у дитячому булінгу: сильніший той, хто вдарив першим, а якщо тобі не пощастило народитися маленьким кволим і слабким, то ти вже аутсайдер, ти нікому не потрібен, тобі ні звідки чекати на допомогу.
Друге важливе і одночасно жахливе дитяче відкриття: нікому не можна довіряти навіть власним батькам. Як можна довіритися незнайомий людині, якщо найближчі люди, які повинні б захистити, якраз і є ті, хто тебе б'є та принижує. Будь-який дорослий – ворог, будь-який ровесник має пройти перевірку на «свій-чужий», часто досить жорстоким способом. Хто не з нами, той проти нас! Тому важливо бути у зграї, важливо намацати своїх та діяти в рамках тих законів, які пропонує конформна група, навіть якщо ці закони суперечать законам логіки, моралі та розуму.
Третє: свої емоції важливо приховувати. Ніколи нікому не можна показувати страх, своє горе, образу, розчарування. А страх, наприклад, найлегше приховати за агресивною і зухвалою поведінкою. І діти розуміють, що бути агресивними та некерованими – найбезпечніше, що вони могли б придумати та швидко реалізувати. Інших безпечних та ефективних способів жити повноцінним емоційним життям у них немає. Адже їхній страх висловлювати емоції добре приправлений нашими «дорослими» установками: «дівчата так себе не ведуть», «хлопчики не плачуть», «говорити те, що думаєш – негарно», «на скривджених – воду возять», «на тебе всі дивляться, як тобі не соромно». Куди нести дитині своє дитячі біди, свої образи, сльози, смуток? Хто розділить всі ці почуття з дитиною, що втратилася у своїх почуттях? Більшість дорослих не ділять із дитиною її почуття, вони за почуття карають, даючи дуже конкретний посил: відчувати не можна, виявляти почуття – небезпечно!
І ще один невтішний висновок, який роблять діти: чекати на допомогу від дорослих безглуздо і нераціонально, свої проблеми потрібно вирішувати самому. Саме тому багато дітей, стаючи жертвою насильства та буллінгу, рідко йдуть за допомогою до батьків та вчителів. Вони намагаються вирішити свої проблеми самостійно, і якщо це їм вдається, то швидше за все, вони самі вже стали булерами, а якщо вони зазнали невдачі, то часто виправити ситуацію може лише радикальна зміна колективу, втеча з реальності в будь-який інший світ або навіть вихід з життя, як радикальний спосіб такої втечі.
У чистому залишку ми маємо розлючену некеровану зацьковану і налякану маленьку людину, яка нікому не вірить, нікому не співчуває, відчуває суперечливі почуття і загнана у кут, з якого продовжуватиме кусати навіть тих, хто готовий прийти до неї на допомогу. Адже допомога потрібна не тільки тому, хто став жертвою булінгу, а навіть більшою мірою тому, хто сам є агресором.
Все це важливо знати тим дорослим, які не хочуть усвідомити той ступінь відповідальності, який вони несуть перед дітьми, коли не тільки демонструють дітям приклад сімейного насильства, а виявляють його по відношенню до дитини. І не важливо, чи б'ють саму дитину, її матір у її присутності чи виявляють психологічне насильство у вигляді образ, знецінюючи, приниження – все це благодатний ґрунт для дитячого насильства. Важливо усвідомлювати наслідки своєї бездіяльності і тих, хто це насильство виправдовує та вважає культурною нормою, покриваючи ґвалтівників та ігноруючи заклики дитини про допомогу. Насильство породжує насильство, і якщо воно не повернеться безпосередньо вам, то обов'язково виявиться там, де ви його зовсім не чекаєте.
Давайте наповнимо дитинство наших дітей розумінням, співчуттям, повагою та любов'ю. Інших варіантів вижити у нас просто нема!
Немає коментарів:
Дописати коментар