Бути дружиною військового. Це складний чесний матеріал. Який я довго писала, звіряючись з тим, що відбувається і в інших родинах. Писала, щоб нормалізувати почуття "посестер" і зробити їх більш зрозумілими для тих, у кого немає такого досвіду. І щоб ми могли допомагати тим, хто поруч.
Коли чоловік пішов в ЗСУ добровольцем, я переживала свої етапи "адаптації". Зрозуміла, що сама припускалась багатьох помилок, коли намагалась раніше підтримати знайомих.
Звичайно, всі різні. І у всіх можуть бути різні реакції та переживання. Я дозволила собі узагальнити те, що змогла усвідомити і вивірити з іншими, але точно є ті, у кого всі переживання й висновки інакші. (І те, через що проходять мами воїнів - окрема тема нашої уважності).
1. Вдячна всім, хто не писав, не телефонував, не смикав з цікавості. І вдячна тим, хто зараз пише, телефонує, пропонує допомогу із турботи. З людьми, що питали: а навіщо це йому? А де саме він, а чому там? А сам пішов? А чого ти його відпустила? А що він там буде в його віці робити? А як же він міг вас самих залишити - я просто перестала спілкуватись, бо це про ціннісний розрив.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
Цікавість - коли ти узнаєш щось для себе. Для свого відчуття контролю. Відповідь нічого не змінить в твоїх намірах та діях. Турбота - коли ти піклуєшся про того, з ким розмовляєш і готовий щось робити з цією інформацією. Хоча б вислухати те, що будуть розповідати (якщо будуть) про почуття, страхи, потреби.
2. Перші дні після від'їзду чоловіка в ЗСУ можуть переживатись, як "спектр втрати" (це в жодному разі не може порівнятись з болем і жахом втрати. Це найнижчий регістр "спектру") - відчуття тотальної невизначеності, страху, неможливості прийняття реальності, оніміння ... А потім починається - перерозподіл та освоєння нових ролей. І потім вже стабілізується - налагодженням контакту з чоловіком, адаптацією до змін. Створенням і підтримуванням "рутин". В тому числі волонтерських. Створюється нова реальність. Але можуть залишатися змішані почуття - гордості, тривоги, суму, злості.
В перші дні, так сталося, що ми з донькою залишились в селі самі. За кілька днів приїхав син, потім з нами жили батьки - вони зараз дуже допомагають. Але перші дні в селі, тоді ще були часті обстріли - були дуже важкими. Тривожними і виснажливими. Я мала підтримувати малу, була зосереджена на ній. І самій було складно.
Ми всі по-різному переносимо різні події. Комусь важливе усамітнення, щоб зібратися. Мені саме в цей момент були потрібні поруч люди. Бо було відчуття, що раптом навколо порожнеча.
Коли ти стаєш "емоційним тилом" для когось - (я мала і маю бути в тому стані, щоб чоловік за нас не хвилювався) - хотілось би, щоб хтось саме в цей момент був тилом для тебе. Напевно, це ключові слова цього допису.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
Мені так хочеться, щоб всі дружини та мами військових відчували, що вони не самі.
3. Коли мене питали, "як ти?"- я спочатку чесно відповідала. Про страх, тривогу, невпевненість, чи зможу в селі потягти і господарство, і свій звичний обсяг роботи, і навантаження небезпекою. Найголовніша незручність - що я поки не кермую. Тепер у мене є лише дві близькі людини і супервізор
, яким я можу довірити повністю почуття.
![🙂](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t4c/1/16/1f642.png)
Коли починають давати поради: так сідай за кермо, повертайся в Київ - ти відчуваєш, що насправді, людина може й хоче допомогти, але вона не здатна тебе відчути та зрозуміти. Це додає відчуття самотності.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
(Конкретно про мене - напевно, якщо люди бачать перед собою не тупу, здатну до аналізу та відповідальності людину - можна допустити, що я не кермую не з лінощів. Що можуть бути серйозні обставини. Я це зроблю. Але і щоб сісти за кермо зараз потрібен час та можливість - як мінімум, дістатися до автошколи.
Повернутись зараз до Києва - це забрати у дитини можливість бути з друзями. Навчатись офлайн в школі. Залишитись без батька і без сталих контактів, звичок та впевненості, проходити через адаптацію до нового - це вибити опору у дитини)
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
Не всі можуть впоратись із сильними почуттями: коли дружина військового говорить про свої емоції та почуття, вона може почути у відповідь те, що я чула:
"Не хвилюйся так, знайди в цьому щось хороше, ти маєш бути сильною, все може бути дуже страшно, ти розумієш, що його можуть вбити - ти маєш бути до цього готовою, все ж добре, не сумуй, все на краще" - я знаю, що це самозаспокоєння чи прояв турботи для самої тієї людини, що так каже. Це кажуть не для мене, це захист для самих себе.
Раціоналізація не дуже і не для всіх працює в гострому стані.
І коли людина каже про свої емоції - їй важливо, щоб її вислухали, не давали порад, не лякали, не заганяли те, що вона відчуває, в тінь. Бо від цього ще самотніше і тривожніше.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
4. З першої миті, як чоловік сказав про своє рішення, з'являється фон тривоги. Цей фон постійно присутній. Це маячок, який постійно відволікає і не дає повністю зосередитись на тому, чим зараз займаєшся. Це нормально, коли дружина/мама військового стає менш зібраною, розфокусованою.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
4. Втома від відповідальності та прийняття рішень. Вся відповідальність і всі рішення по всіх питаннях - на тобі. А ми створені так, що великі і маленькі рішення сприймаємо, як "одиницю рішень". Іноді я кажу близьким - а давайте ви оберете "це" (щось не суттєве) без мене.
За втомою йде роздратованість. Яка може проявлятися в надмірно емоційних реакціях.
Якщо є можливість - делегувати комусь рішення і відповідальність - круто!
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
Я людина, що живе в режимі "я зможу і сама точно впораюсь!". І налаштована вчитись та засвоювати нове. Я знаю, що стотисячжильна (тільки б виспатись) І у мене є надійне коло підтримки. У мене є рідні. Але так вдячна всім, хто пропонував і пропонує допомогу та турботу і робив для нас маленькі та великі сюрпризи. Хто після обстрілів одразу питає - як ви, чи в безпеці.
Це так щемно, коли знайомі пропонують приїхати допомогти поколоти дрова, впоратись з котлом чи помпою, привезти продукти чи смаколики і ліки.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
Я чесно злилася на чоловіка кілька разів - коли це стосувалось дитини. Коли донька запитала вранці: чому ти мене так тепло одягаєш, інші дівчата в школі в сукнях, а я як капустина. Подумала, не сказала вголос - Тому, блін, що їх тата поруч і відвозять на машинах. А ми з тобою йдемо пішки по роздовбаних сільських дорогах та калюжах до школи і зі школи в будь-яку погоду.
І другий раз - коли діти почали сильно хворіти. А я сама в селі без можливості швидко дістатись до аптеки чи лікарні, яких немає близько.
Злість на той вибір, який не ти обирав, але ти маєш поратись з його наслідками - нормальна. Мені допомагає те, що я підтримала вибір чоловіка. Я вважаю його вірним. І я не дозволяю собі почуватися жертвою обставин.
5. Діти - окрема тема. Напевно, про це важливо писати окремий матеріал. Я в перший місяць почала балувати доньку, щоб компенсувати їй те, чого їй не вистачає. Але матеріальні речі не компенсують емоційні потреби. І це стає проблемою, бо коли ти закидаєш дитину подарунками - це вже не відчувається цінністю. І ти сам відчуваєш знецінення, а у дитини з'являється вторинна вигода. Наче світ їй щось винен.
6. Дитині часто властиво ідеалізувати того близького, якого немає поруч і знецінювати того, з ким вона зараз. Мама попадає під удар, особливо, якщо дитина - підліток. А мама і так вразлива. Про це точно буду писати окремо.
Як зберігати контакт і підтримати дитину - тут https://novynarnia.com/.../porady-dlya-vijskovyh-batkiv/...
7. У кожного з нас є своя можливість витримати невизначеність. Інколи, щоб впоратись з нею, обирають стратегію уникання чи намагаються заморозити відчуття, "відрізати" те, що болить. І виходять з контакту з чоловіком - це може бути травматично для всіх.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
Для жінки ще важливі будь-які дії, в яких хоч щось визначено, хоч щось можна проконтролювати.
8. Звичайно, мені не вистачає сексу, доторків, уваги Діти не можуть бути чоловіко - замінниками.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
9. Можливість просити по допомогу. Якось чоловік написав, що їх роту мають переводити в інше місце. Він не на нулі, але в бойовій роті. Можливо, вони будуть потребувати машину. Чи зможу я організувати збір. Я тоді заклякла. Сказала Толі, що я ж ніколи взагалі не просила про гроші. Що і зараз все намагатимусь якось покрити сама. Але зрозуміла, що ще більше я працювати просто не зможу.
![☀](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6d/1/16/2600.png)
Це відчуття - що це наша спільна відповідальність - дуже важливе.
І взагалі - дати собі дозвіл просити по допомогу - зараз має стати навичкою.
10. Я боялась, що мене буде плющити, коли буду бачити в кафе, в магазинах інших чоловіків. І дитині, і собі я кажу - не всі мають бути в ЗСУ. У кожного має бути свій вибір та можна бути корисним для країни будь-де. Головне, щоб насправді людина відчувала, що це і її відповідальність. Її війна. Але це вже питання совісті.
Це дуже важливо, коли ми кажемо військовим слова вдячності та шани. Уклін всім воїнам. Але слова підтримки важливі і мамам, і дружинам. Особливо тим, чиї рідні на нулі. Їх сила та віра теж тримає на собі небо. В ЗСУ немає вихідних... У мам та дружин військових немає вихідних від їх тривоги та відповідальності.
Дякую, що прочитали. Я б так хотіла, щоб цей допис став підтримкою всім "посестрам". Щоб в той момент, коли чоловік захищає нас, вони не відчували себе беззахисними.
Обіймаю, Родино
як хочу Перемоги
![❤️](https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6c/1/16/2764.png)
Немає коментарів:
Дописати коментар