У нас на Громадському радіо вийшов дуже важливий текст психологині Анна-Марія Бресешер.
Ось деякі тези:
"Сьогодні в нашому травмованому суспільстві десятки тисяч родин переживають загибель близьких. Кожна втрата — смерть цілого всесвіту для сім’ї, життя якої вже ніколи не буде таким як раніше. Водночас горе — тема вкрай табуйована. Ми не знаємо, як на нього реагувати і тому часто обираємо мовчати...
Ми ніяковіємо, опускаємо очі та боїмося сказати щось незграбне, нагадати про біль. І ця паралізуюча нерішучість збільшує дистанцію між тими, хто втратив близьку людину, й суспільством".
"Тоді, коли одні розгублені перед фатальністю та масштабом чужого горя, добре чутно голоси тих, хто знає як "правильно" проживати втрату. З часу смерті чоловіка Віка не раз чула поради та загальні фрази: "тримайся, все буде добре" або "живи заради дітей". "Але моє улюблене, — каже вона — "ти молода, ти собі ще когось знайдеш" виглядає як знецінення та знущання".
"Час розколюється навпіл між тим, що триває і тим, чого "більше не буде". Рвуться нитки, що мали би зшивати минуле й теперішнє. Ось є ти, твоє тіло, ось робота, діти та справи. Треба занести папери, відвезти квіти на могилу, поговорити з адвокатом. Водночас, розуміння його смерті ніяк не перетворюється у чуттєве сприйняття, і частина тебе живе, відмовляючись усвідомити втрату. Людський час навколо біжить, минають дні, віддаляючи тебе від коханого, але цей об’єктивний час є якоюсь умовністю. Щось всередині тебе все ще живе разом із ним, не визнаючи минулість минулого. У цій в’язкості часу важко уявити майбутнє: ти щосили вдивляєшся в нього, але бачиш хіба на крок попереду. Все інше — можливості, плани, сподівання — сірі та непривабливі".
"Нам всім би стало набагато легше співіснувати, якби кожен усвідомлював обмеженість своїх переконань й залишав за іншими право бути собою, хоча б у втраті. А собі лишав емпатію — здатність емоційно включатися у переживання інших.Емпатію часто плутають із жалем, але це фундаментально різні процеси".
"Чого ми очікуємо від людей, що переживають втрату, найчастіше диктується нашим власним дискомфортом поруч із чужим болем, з тим пластом досвіду, який ми не прожили особисто. Бажання спертися на щось зрозуміле, знайти теорію чи правило, яке нарешті допоможе людині "прожити" і "відпустити", тільки створює штучні норми там, де норм за природою немає. Плачемо чи сміємося, говоримо чи мовчимо, ховаємося від інших чи навпаки, з головою занурюємось в роботу, в чорному чи яскравому – ми різні, та час і спосіб, у який ми вчимося жити із втратою, не схожий ні на жоден інший. "Роби так, як тобі легше", — каже Віка: "Те, що дійсно хочеться почути замість порад".
Посилання ось і в коментарі:
І нехай буде мій хештег #любовнеминає - бо я знаю, що є люди, яким ця тема важлива і так їм легше буде цей текст побачити.
Немає коментарів:
Дописати коментар