Сенсорне перевантаження

 Центр практичної нейропсихології - Одеса

Після садка чи школи дитина виходить до вас — і, здається, не схожа на себе. То мовчить і не хоче розмовляти. То навпаки — вередує, кричить, розливає воду, скидає речі, ніби щось всередині вибухає. І ви думаєте: “Ну як так? Я ж тільки забрала, а вже істерика...”

Але насправді — це не “вже”. Це — нарешті.

Дитяча нервова система — дуже чутлива. Коли ми дорослі йдемо по вулиці чи в супермаркет, ми звикли фільтрувати шум, блиск ламп, запахи, людей, слова, обличчя, вивіски.

У дитини ці фільтри ще дуже тонкі. Вона проживає усе одразу — вчительку, що трохи суворо подивилась, галас у коридорі, яскраве світло, гомін на перерві, неприємну бирку на светрі, запах їжі в їдальні. Все це накопичується, але всередині не має де «вийти».

І ось вона нарешті вдома. Де безпечно. Де можна скинути маску. Де можна плакати, злитися, мовчати, ховатись під ковдру. Не тому, що вона розпустилась. А тому, що вона більше не тримається з останніх сил.

Це і є сенсорне перевантаження — коли мозок перевтомлений від надміру стимулів і вже не може обробляти нові. Істерика, сльози, “не хочу нічого!” — це не каприз. Це сигнал: “Мені забагато. Я втомився. Я не можу більше справлятись сам”.

Не карати. Не присоромлювати. Не казати “що за поведінка?”. А приймати. Створити тишу. Обійняти. Дати теплий плед, чай, улюблену іграшку, можливість побути наодинці або, навпаки, притулитись і мовчати разом.

Вдома дитина має не “поводитись добре”, а відновлюватись.

Бо справжня адаптація — не коли дитина “витримала день”. А коли її зустріли з розумінням, навіть тоді, коли вона зривається.

Це не слабкість. Це довіра. І маленький мозок, якому потрібен ваш спокій, щоби знову знайти рівновагу.

(с) Вікторія Книш @vikulintus - дитячий психолог, нейропсихолог.