Прочитала я нещодавно у групі психологів про ситуацію.
У молодшому класі - одинадцятеро-дванадцятеро дітей.
Щонайменше двоє-троє - не готові до школи.
(а ви знаєте, що перед тим, як дитина іде до школи, теоретично-юридично вона мала б пройти тестування -
ні, не обʼєму батьківських гаманців,
а тест готовності до школи, і це кілька блоків - психологічний, емоційний, фізичний та когнітивний?
Хтось їх робить??
Агов!
Відізвіться, якщо хто про таке чув взагалі.)
І ще двоє-троє - діти, з якими непросто.
Вчитель - одна.
Вона чудово ладнає із дітьми: може пожартувати, може обійняти, може навчити букви так, що навіть неслухняні слухають. Але що їй робити, коли півкласу - це постійна криза?
А їй: «Ой, та ти така хороша. Та просто трохи терпіння. Ми в тебе віримо. Ти впораєшся».
Але що це за віра? Це як кинути людину в море й крикнути з берега:
Пливи! Ти така хороша. Ми віримо, що ти не втопишся
І є сімʼї з такими дітьми, що з ними непросто.
І батьки кажуть: Ми дамо собі раду.
Ми сильні . Ми справимося.
Але це не ті ситуації, де можна обійтись, просто бо «сильні».
Бо коли дитина має труднощі, про які зараз писатиму, що я або хтось - бог і може попорати все сам, насправді неконструктивна.
Бо жодні батьки (і один вчитель) самотужки не витягнуть усі труднощі.
І це не про слабкість - а про реальність.
І ще от,
важливо знати:
важка дитина - це ніколи не лише про дитину.
За нею завжди стоїть сім’я.
Саме так… та ж сімʼя, котра як наче збирається впоратися зі складнощами сама.
Дитина - симптом.
Ми називаємо дитину «ідентифікованим пацієнтом», дзеркало, підказку сімейної синдрому - хаосу чи болю.
Вирішила я написати про те, чого майже ніхто не знає.
Майже всім відомо про два розлади - СДУГ або гіперактивність і розлади аутичного спектру
Вони на слуху,
Та мало, якщо що-небуть, знаємо про інші, з якими так чи інакше, бува, стикаються всі - якщо не у власній родині, то у школі, садку чи серед знайомих.
***
…Бувають випадки, коли діти ростуть у дисфункційних сім’ях і розповідають у терапії, що жили так, ніби весь час мусили ходити по яєчній шкаралупі
Ти постійно мусиш бути обережним, щоб не розізлити когось із дорослих, щоб не спровокувати черговий скандал, щоб самому не стати мішенню
Але є цілком інша історія.
Є сім’ї, де по крихкому льодові
ходять батьки
Це вони почуваються ніби на мінному полі, бо поведінка дитини виходить абсолютно за межі того, що ми звикли називати нормальною дитячою поведінкою
(Хоча нині мабуть саме слово «нормальність» не в честі і нетолерантне
Типу ми всі нормальні. Просто кожен по своєму.
Але таки ні)
Діти, з якими не працює жоден із традиційних методів виховання,
а скарги сиплються звідусіль - від учителів у школі, від вихователів у садку, від сусідів, від родичів.
І батьки лишаються сам на сам із почуттям безсилля.
Зараз я розповім вам про випадки - кілька діагнозів, про які зазвичай ніхто не говорить уголос.
Всім знайомий РДУГ часто маскує інші стани, стає ширмою іншої картини.
Є цілий блок розладів, які відносяться до окремої категорії в міжнародних діагностичних довідниках (DSM-5 і МКХ-10) - назви у різних класифікаціях трохи інші, але суть одна.
Це - афективні розлади і розлади поведінки, що починаються в дитячому віці.
Перший із них -
Дитяча депресія
(childhood depression)
Депресія?
У дитини?
А з чого б це їй мати депресію?
Тато з мамою є, всі люблять, дім - повна чаша!
(Люди взагалі часто не розуміють, що таке депресія і що істинна депресія - це клінічний розлад, який пов’язаний із порушенням роботи мозку й усієї психіки.
А не від міри наповненості чаші вдома)
Депресія в дітей не виглядає так, як у дорослих. Ми собі уявляємо людину, яка сидить похмура, плаче або каже, що життя втратило сенс.
Але в дітей вона має інші обличчя
Як це виглядає?
Хтось - ну, скажімо, хлопчик - повертається зі школи, кидає рюкзак у кут, на будь-яке запитання відмахується. кличуть вечеряти - починає кричати, що не голодний, хоча ще хвилину тому просив бутерброд.
Часто в нього
болить живіт
Часто не може заснути, а зранку ледве встає, ходить як розбитий.
А вчитель: Він просто ледарює, нічого не хоче робити.
І вдома мама: Що ти вигадуєш? ти просто не стараєшся!
Дівчинка перестала гуляти з подругами. Каже, що все без сенсу, що вони її не люблять. Раніше співала, малювала - зараз годинами лежить з телефоном і бездумно гортає стрічку.
Батьки жаліються по групам підтримки та групам психологів:
стала лінива, змінилася!
Але вони не бачать головного: дитині справді важко.
Її світ… втратив світло.
Чому, ну от чому так буває?
Причини різні, і часто вони накладаються одна на одну.
(Я насправді про них де тільки не говорила!..)
Перше.
Біологія.
Мозок дитини ще розвивається. У тих ділянках, які відповідають за регуляцію емоцій, контроль і баланс, немає ще міцних зв’язків.
А якщо в сім’ї були депресії чи тривожні розлади, ризик ще більший.
Друге.
Таки обʼєктивні обставини. Розлучення батьків, постійні сварки, булінг у школі, тяжкі хвороби або втрата когось близького.
Дитина не має опори. Світ здається ворожим.
Далі.
Соціальне оточення.
Коли дитина почувається зайвою серед однолітків, не такою, білою вороною - це підриває її стійкість.
Як відрізнити від простої впертості?
Звичайно, дитина теж може «просто» влаштовувати істерики і казати «не хочу».
Перша і основна різниця в тому, що при депресії- це постійний фон, це не один зрив після важкого дня, а щоденні сварки, крики, відмови, замкнутість. І це триває місяцями
Друге - це симптоми тіла
Дитяча депресія дуже часто ховається за тілесними скаргами. Болить живіт, болить голова, слабкість. Батьки водять по лікарях, ті розводять руками.
І батьки переконуються - все ти вигадуєш!
А дитина не вигадує. Вона справді відчуває біль, тільки цей біль не тілесний, а душевний, який проривається крізь тіло.
Що робити?
Перше - визнати, що це не капризи і не поганий характер. Це стан, який потребує уваги.
Друге - знайти фахівця. Допомагають як ігрова та арт-терапія, так і когнітивно-поведінкова. Але!
Вкрай важливо працювати не тільки з дитиною, а й з батьками, щоб змінити стиль спілкування.
Крики і покарання роблять все лише гіршим…
Третє -
стабільність.
Це взагалі базова потреба дитини!
Дитина має знати: її люблять і приймають, навіть коли вона кричить чи мовчить.
Четверте -
фарма.
Так, іноді потрібні ліки. І це не кінець світу. Це не означає, що дитина «психічно хвора». Це означає, що їй потрібна допомога, як і при будь-якій іншій хворобі.
Ви ж даватимете інсулін при діабеті?..
Чи теж заперечите його потребу?..
Але це тільки початок моєї розповіді.
Наступний розділ і наступний розлад - це
Деструктивний розлад дисрегуляції настрою
(disruptive mood dysregulation disorder)
Це окрема категорія, яку внесли в сучасні класифікації зовсім недавно.
Уявіть, що дитина живе так, ніби всередині неї постійна гроза.
Вона - дитина - вибухає як гроза: кілька разів на тиждень. Кричить, б’є, ламає речі, і між цими вибухами не заспокоюється - ходить зла, похмура, дратівлива.
Вдома - постійно напруга, бо ніхто не знає, від чого дитина зірветься наступного разу
Це не просто впертість і не спроба зробити назло.
Це - нездатність контролювати емоції. Дитина страждає сама і змушує страждати інших.
Причини схожі на ті, що при депресії: спадковість, особливості мозку, постійний стрес. Часто це йде поруч з гіперактивністю.
Що робити? Те саме: терапія, навчання регуляції емоцій, робота з батьками.
І найголовніше розуміння, що дитина не «невихована», а хвора.
Чому це важливо?
Бо діти з такими станами дуже часто лишаються без допомоги.
Вони отримують ярлики: ледачий, невихована, псих. Їх карають, ізолюють, соромлять. А насправді їм треба зовсім інше: підтримка, стабільність, терпіння.
Якщо депресію чи розлад дисрегуляції не розпізнати в дитинстві, у дорослому віці це може перерости в тяжку депресію, тривожний розлад чи проблеми у стосунках. Але якщо вчасно допомогти, дитина може вирости здоровою і сильнішою, ніж здається зараз.
Далі.
Далі складніше.
Опозиційно-викличний розлад
(Oppositional Defiant Disorder)
Якщо депресія і розлад дисрегуляції настрою - це більше про внутрішній стан дитини, то опозиційно-викличний розлад - про стосунки.
Про боротьбу з дорослими, про постійний виклик авторитетам. І тут дуже легко переплутати з простою впертістю, з тим самим «перехідним віком» чи «характером». Але різниця є.
Як це виглядає?
Уявіть собі хлопця років восьми, назвемо його… та байдуже. Не називатимемо.
.Учителька йому - відкрий зошит. А він - з посмішкою закриває зошит ще щільніше, ще й рукою заерху прикриє для надійності.
І дивиться на вчительку, як нае питає - і що ти мені зробиш?
Мама просить скласти іграшки. А він бере і розкидає.
Тато каже вимкнути планшет - він демонстративно робить звук голосніше.
Це не вибухи емоцій, не неконтрольовані істерики. Це чіткий виклик: я не зроблю так, як ти кажеш, бо я так вирішив.
Опозиційно-викличний розлад - це коли дитина систематично протистоїть дорослим. Вона не просто іноді каже «ні», як роблять усі діти. Вона робить це постійно, у різних ситуаціях, і це триває не тиждень і не два, а місяцями.
Така дитина сперечається з дорослими без кінця, відмовляється виконувати правила, спеціально дратує інших, звинувачує оточення у своїх помилках, легко злиться і довго не відпускає
Причин є знову ж кілька:
Темперамент.
Є діти, у яких від природи сильна воля і високий рівень енергії.
Сімейний стиль.
Якщо вдома багато контролю і мало тепла, дитина починає боротися.
Моделі поведінки.
Якщо дитина бачить, що конфлікт - єдиний спосіб щось отримати, вона починає використовувати його як стратегію.
Стрес і травма.
Постійні сварки, розлучення, відчуття несправедливості можуть теж підживлювати таку поведінку.
Від депресії і розладу дисрегуляції настрою опозиційний розлад відрізняється тим, що тут емоції більш контрольовані.
Це не вибухи, які дитина не може стримати, а радше свідома гра у протистояння.
Що робити?
Перше - зрозуміти, що це не «маленький диктатор» і не «невихована дитина», а реальний розлад, який заважає і їй, і оточенню.
Друге - змінити стиль спілкування. Дітям з опозиційно-викличним розладом дуже шкідливі покарання і крики. Вони тільки підсилюють боротьбу. Працює інше: чіткі правила, спокійні межі, але з повагою і теплом.
Третє - психотерапія. Індивідуальна для дитини, і обов’язково сімейна, щоб навчитися жити без постійних боїв.
Чому це важливо?
Бо якщо опозиційно-викличний розлад не коригувати, він може перерости у серйозніші проблеми - у той самий розлад поведінки, про який я зараз напишу, де йдеться вже про агресію і злочини.
Отже.
Розлад поведінки (Conduct Disorder)
Повторю ще раз: це - діагноз!
Є діти, які зляться і сперечаються (це ми говорили про опозиційно-викличний). Є діти, які вибухають від злості, бо не можуть стримати емоції (це - дисрегуляція настрою).
А є діти, у яких поведінка переходить межу. Вони вже не просто кричать чи сперечаються - вони роблять речі, які реально шкодять іншим. Це і є розлад поведінки.
Як це виглядає?
Дивіться.
При опозиційно-викличному дитина ще не переходить межу - відверту агресію чи злочинну поведінку. Вона кидає виклик, але не калічить, не краде, не підпалює.
А при розладі поведінки - так
Підліток спеціально ламає парти у школі - щоб показати свою силу. Він б’є менших дітей, може мучити тварин. Учителі кажуть: «Він некерований». А однокласники його бояться.
Дівчинка краде косметику в магазині. Не тому, що їй потрібна та помада - гроші є - а тому що це викликає адреналін і відчуття, що вона розумніша за всіх. Вдома каже, що нічого не брала, і дивиться в очі, не кліпнувши.
Дитина з розладом поведінки агресивна до людей і тварин,
руйнує майно,
бреше, краде,
грубо порушує правила (втікає з дому, прогулює школу, не рахується з заборонами)
І це (важливо) - не одноразова дія, а стабільна модель поведінки.
Чому так стається?
Біологічні чинники. Є діти, які народжуються з високим рівнем імпульсивності й низькою здатністю до співчуття.
Сімейні умови.
Якщо дитина росте у середовищі, де є насильство, знецінення, відсутність тепла - агресія може стати способом виживання.
Недобрі рольові моделі. Якщо у компанії вважається круто бити слабших чи красти, дитина підхоплює.
Накопичені травми. Коли дитину постійно принижують чи ігнорують, вона починає нападати першою.
І от - межа вже перейдена. Це не просто «ні, я не зроблю» - це «я зроблю так, щоб тобі було погано».
Що робити?
Це дуже складний розлад.
Потрібна тривала психотерапія.
Потрібна робота з сім’єю, бо зазвичай у сім’ї теж є проблеми.
Часто потрібні соціальні програми: робота з групами ризику, спорт, наставники.
Найголовніше - почати вчасно. Якщо залишити без допомоги, у дорослому віці це може перерости в антисоціальний розлад особистості.
Так, у ту ж психопатію про яку я стільки писала.
Чому це все важливо знати?
Бо діти з такими станами часто залишаються без допомоги. Їх карають, соромлять, називають «ледачими» чи «психами».
А насправді їм треба інше: підтримка, стабільність, розуміння.
І не тільки дітям.
Дорослим теж.
І батькам, і вчителям.
Що скажете?
Немає коментарів:
Дописати коментар