Хронічна тривожність

 Психологія

 

Андрей Рудим 

Хронічна тривожність, як голос ненагодованого немовляти

(Про базову опору, довербальні потреби та внутрішню безпеку)

У сучасному світі тривожність стала фоном нашого життя. Хтось прокидається з нею, як з будильником. Хтось засинає, тримаючи її за руку. Вона поруч у транспорті, на роботі, у тиші. І все частіше звучить запитання:

«Чому мені тривожно, навіть коли все ніби добре?»

Відповідь, можливо, не в сьогоднішньому дні. Вона — глибше. Там, де ще немає слів. Там, де є лише дотик, голос, тепло, безпека — або їхня відсутність.

Що таке базова опора?

Базова опора — це не зовнішня стабільність, не гроші, не робота і не стосунки.

Це внутрішнє відчуття, що я в безпеці просто тому, що я є.

Це той корінь, із якого виростає здатність:

довіряти собі та іншим,

витримувати невизначеність,

справлятися з вибором і самотністю,

знати: «я впораюся».

Це відчуття формується ще до того, як ми починаємо говорити. Коли ми — лише немовлята, які відчувають.

Ми плачемо — і хтось приходить. Нас беруть на руки. Світ — передбачуваний. Ми не самі.

Але якщо в той момент ніхто не почув плачу, якщо дотик був холодним, а мама емоційно відсутньою, — опора не формується.

Незадоволені довербальні потреби

До мови в нас є інший спосіб спілкування — тіло і відчуття.

Саме в перші місяці життя у дитини є глибинні потреби, які потім уже не повторюються з такою силою:

Потреба в тілесній близькості: бути на руках, відчувати тепло, ритм серця.

Потреба в емоційній чуйності: якщо мені боляче — мене втішать, якщо страшно — заспокоять.

Потреба в передбачуваності: світ має бути зрозумілим.

Потреба в захисті: поруч має бути сильний дорослий, який впорається.

Якщо ці потреби не були задоволені, дитина не робить головного висновку:

«Світ безпечний. Я не сам. Я важливий».

Замість цього формується базова внутрішня установка:

«Світ небезпечний. Я повинен виживати. Я сам. Розслабитися — означає стати вразливим».

Доросле життя без опори

Дитина росте. Вчиться ходити, говорити, думати. Але всередині залишається те немовля, яке колись не отримало відповіді на свій перший крик — не словами, а дотиком, теплом, підтримкою.

Такий дорослий може бути успішним, креативним, навіть улюбленим. Але тривожність не зникає. Бо вона стала частиною його базової прошивки.

Він може:

боятися самотності, але не витримувати близькості;

прагнути все контролювати, бо хаос = загроза;

очікувати найгіршого, навіть без причин;

бути хронічно напруженим, виснаженим;

не дозволяти собі розслабитися — адже це небезпечно.

Йому постійно потрібно щось або хтось, що «триматиме» його зсередини — партнер, робота, система, віра.

Але це не тримає. Бо зовнішнє не може компенсувати внутрішню порожнечу.

Що таке хронічна тривожність насправді?

Це не каприз. Не слабкість. І не «перевтома».

Хронічна тривожність — це перерваний крик тієї частини тебе, яка досі чекає, щоб її почули.

Це голос немовляти в тобі, який шепоче — або кричить:

«Мені страшно. Мене не тримають. Я в небезпеці. А я надто маленький, щоб справитись сам.»

Що з цим робити?

Ти не винен у тому, що тебе колись не почули. Але зараз ти — дорослий.

І тепер саме ти можеш стати тим, хто почує, підтримає і дасть собі опору.

Ось з чого можна почати:

1. Визнати свій біль.

Не тікати, не применшувати. Дати собі право на тривожність.

2. Працювати з тілом.

Тривожність живе в тілі — у стиснених плечах, затисненому животі, поверхневому диханні.

Допомагають практики дихання, тілесна терапія, соматичні методи.

3. Звернутись до психотерапії.

Особливо ефективні методи, що працюють з ранніми травмами і прив’язаністю:

тілесно-орієнтована терапія,

EMDR, SE, NARM,

терапія прив’язаності,

робота з частинами особистості (IFS).

4. Стати собі «добрими батьками».

Вчитися піклуватися про себе: підтримувати, заспокоювати, давати ритм і тепло.

На завершення

Хронічна тривожність — це не ти.

Це частинка тебе, яка досі чекає на дотик, прийняття, захист.

Ти не слабкий. Ти — той, хто вижив.

І ти можеш побудувати свою внутрішню опору заново.

Не миттєво. Не легко. Але — можливо.

З теплом і повагою до кожного, хто впізнає себе в цих рядках.