Але є й другий
бік медалі: якщо фахівців нам вистачає, то повноцінна система реабілітації ще
повністю не вибудувана. Є такі пілотні проєкти, як “Помічник ветерана”,
програма “Ти як?”, але потужної державної системи допомоги ветеранам поки що
немає.
— Тобто фахівців вистачає,
вони поглиблюють свої знання, але немає зручної системи для ветеранів, яка
допоможе сконтактувати їх із цими фахівцями?
Так.
Велосипед і Ламборгіні
— Чи змінився рівень
психологічної реабілітації ветеранів в Україні з 2014 року?
Так. Порівнювати її тоді й тепер — це як порівнювати велосипед і
Ламборгіні.
Коли у 2014 році до мене приходили психологи, поки я був у
шпиталі, то діалог із ними був приблизно такий:
— Ти як?
— Нормально.
— Ти там руки на себе накласти не хочеш?
— Ні.
І все. Ще й приходили священники, які пропонували відспівати “про
всяк випадок”.
Сьогодні система
реформується і зміни йдуть до нас семимильними кроками. У країну зайшло багато
грантів, що допомагають психологам запускати різні ініціативи для ветеранів.
Зараз ми працюємо над створенням ветеранських спільнот самодопомоги, щоб
військові допомагали один одному. Це американський досвід, який ми перейняли і
хочемо розвивати.
Але ще є над чим працювати. Наші військові воюють на своїй
території, і в них, на відміну від американських ветеранів, немає травми
переміщення в іншу країну. Проте в американських ветеранів є чіткі цінності, за
які вони воюють.
А деякі з наших ветеранів не можуть конкретно описати, за що вони
воювали. Називають якісь абстрактні речі, мовляв, “за Україну”. Ми можемо зараз
провести роботу над помилками й сформулювати свою національну ідею.
Також важливо, щоб не ветеран підлаштовувався під суспільство, а
суспільство підлаштовувалося під ветерана. Бо вся ця робота з психологами й
ветеранськими спільнотами буде не потрібна, якщо суспільство ставитиметься до
ветеранів зневажливо.
— Яких помилок припускаються
психологи в роботі з військовими?
Є певні помилки, яких не можуть припускатися психологи, бо це
безпосередньо вказує на непрофесійність. Але в моїй практиці частіше
трапляється вигорання. Психологи беруть на себе десятьох ветеранів, хоча нормально
можуть працювати максимум із чотирма, наприклад. Переоцінювання власних сил
призводить до того, що, працюючи з травмою людини, можеш закопатися так
глибоко, що не впораєшся із цим випадком.
От, наприклад, потрапляє до нас у клініку пацієнт, який жартує,
сміється, здається, ніби все з ним нормально. Але під час спілкування я
помічаю, що він уникає розмов про шашлики. Ну як же так, адже всі люблять
шашлики, а в нього, виявляється, під час обговорення цієї теми починається
паніка. Бо запах смаженого м’яса нагадує запах плоті згорілого побратима.
Річ у тім, що це дуже важкий випадок. Щоб його пропрацювати,
потрібно задіяти дуже багато внутрішнього ресурсу. І психологу, і пацієнту.
Працювати з такою травмою дуже важко, і треба знайти способи людині набувати
цей ресурс.
У війні беруть
участь люди, які дуже залежні від адреналіну. І коли вони потрапляють у
стабільну обстановку, треба шукати способи замінити той адреналін. От у мене
це, наприклад, водіння автомобіля. Також ресурс можуть відновлювати щоденні
ритуали, як-от чашечка кави зранку.
От коли ми напрацюємо цілу систему таких ритуалів, які
відновлюватимуть сили, тоді можемо починати пропрацьовувати травму. Тільки тоді
пацієнт зі сльозами на очах, із тремтячим голосом може почати розповідати
маленькі шматочки своєї історії. І тоді психолог дізнається про той епізод,
який спричинив таку сильну травму. Згодом пацієнт починає пропрацьовувати
травму і вчиться з нею жити.
Нове життя
— Чому ви вирішили стати
військовим психологом?
Повернувшись в Україну у 2016-му, після майже річної реабілітації
в США, я думав, чим мені зайнятися.
Мій товариш психотерапевт порекомендував піти на курси, які
називалися “Медико-психологічний соціальний супровід людей з обмеженими
можливостями” на базі Українського католицького університету у Львові.
У 2017 році я вступив на цю спеціальність. Насправді пішов туди не
за психологією, а для того, щоб зрозуміти, що таке світ неповносправності, бо
для мене в новому житті все було новим і не відповідало стереотипам у моїй
голові про інвалідність.
Провчився там рік, пройшов практику роботи з неповносправними
особами, а саме з людьми із ментальною інвалідністю. Наприклад, із синдромом
Дауна, розладами спектра аутизму і так далі. Мені одразу сподобалася ця робота,
тому я вирішив опановувати її глибше й стати професійним психологом.
Крім того, Григорій Григорович, директор реабілітаційного центру,
у якому я нині працюю, зауважив, що в мене виходить спілкуватися на чутливі
теми. Він сказав мені продовжувати навчання й обіцяв дати робоче місце.
У 2019-му я скористався програмою для учасників АТО, які не можуть
працювати в цивільному житті за попередньою освітою: безплатно здобув нову
освіту. Вступив до Ужгородського національного університету, успішно захистив
магістерську наприкінці 2020 року й став магістром психології.
Поки вчився, почав працювати психологом: приблизно з травня
2019-го й донині обіймаю в реабілітаційному центрі “Галичина” посаду психолога.
Зараз, зокрема, працюю з пораненими військовими, у яких ампутовані кінцівки.
— Чим
відрізняється психолог із військовим досвідом від психолога без такого досвіду?
Досвідом. Я жартую, звісно, але насправді так і є. Коли в нас
болять зуби, ми йдемо до стоматолога й довіряємо йому, бо він чи вона
професіонал. Так само і з психологом: нам потрібен не досвід психолога, а його
професійність. Неважливо, жінка це чи чоловік, неважливо, має він чи вона
бойовий досвід. Головне — це професійні навички, які допомагають працювати з
травмою.
Тим психологам, які не мають бойового досвіду, на початках, напевно,
буде важко зрозуміти якісь абревіатури, команди, про які розповідатимуть
військовослужбовці. Але сама проблематика — переживання психотравматичного
досвіду в результаті бойових дій — їм буде зрозуміла.
Коли я сам починав працювати, то вчився в психологів, які не мали
бойового досвіду. А в мене на той час був лише бойовий досвід. Головне, щоб
фахівець умів працювати з психотравмою та її наслідками. До речі, якщо психолог
вам не підходить, ви завжди можете змінити фахівця, це нормально. Але його досвід
не має бути вирішальним фактором.
— Я поставила це запитання,
бо деякі наші читачі та військові, з якими спілкувалася, розповідали, що їм у
реабілітації більше допомагали знайомі ветерани з бойовим досвідом, аніж
психологи. Деякі ветерани через це не хочуть іти до психолога, адже вважають,
що їх не зрозуміють. Що робити із цим стереотипом?
Цей стереотип ми можемо подолати завдяки психоедукації, тобто за
допомогою якихось громадських заходів, соціальної реклами, сарафанного радіо,
коли військові рекомендують один одному фахівців.
До речі, наведу приклад, коли бойовий досвід, навпаки, заважає
працювати з пацієнтами. У реабілітаційному центрі зі мною працює колега без
бойового досвіду. І я зауважив, що деякі пацієнти приходять до неї поплакати,
адже бояться, що я їх можу засудити. Тож іноді відсутність бойового досвіду в
терапевта допомагає пацієнту розкрити всі свої емоції.
Матеріал створено
Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту «Ініціатива секторальної
підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання спільно з
Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) і Центром
демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського
народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст статті не
обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, Агентства США з міжнародного
розвитку чи уряду США.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар