Як близькі можуть допомогти ветерану

 Як допомогти близьким ветеранам у цивільному житті. Інтерв’ю з військовим психологом

“Не очікуйте, що людина повернеться з фронту такою, як була, — радить психолог Сергій Тітаренко. — Не розпитуйте про досвід. Усі розповіді про війну має ініціювати той, хто повернувся. Не будьте байдужими, але й не будьте нав’язливими”.

У розмові з Texty.org.ua колишній військовий розповів про свій шлях до професії психолога, про те, чим різняться системи психологічної реабілітації військових у США і в Україні та як допомогти ветеранам адаптуватися до життя за межами армії.

У 2014-му Сергій Тітаренко вижив, упавши зі 100-метрової висоти на своєму підбитому гвинтокрилі неподалік Слов’янська, де служив льотчиком у 16-й окремій бригаді армійської авіації. Командир екіпажу витягнув його, затиснутого в палаючій кабіні. Потім було тривале лікування, реабілітація, навчання та набуття досвіду в новій професії. Сьогодні Сергій пересувається на колісному кріслі й працює психологом.

— Що робити дружині чи чоловікові, у яких кохана людина повернулася з фронту?

Насамперед треба зрозуміти, що війна точно змінює людей. Які в подружжя були стосунки до та під час перебування партнера на фронті, яке було спілкування, наскільки воно було здоровим, чи було залежним або співзалежним — усе це безпосередньо впливає на інтеграцію та повернення в сім’ю ветерана чи ветеранки.

Якщо стосунки нездорові, найкраще звернутися до фахівця з психічного здоров’я і працювати над кожним індивідуальним випадком. Але є кілька правил, які точно не можна порушувати.

Я вже сказав, що всі розповіді про війну має ініціювати людина, яка повернулася з фронту. Покажіть людині, що розумієте, чому це з нею відбувається, скажіть, що готові поговорити з нею про це, якщо вона захоче.

Ветерани можуть дуже гостро реагувати на звуки, наприклад. Якщо вашого коханого чи кохану пересмикнуло від якогось звуку, це варто враховувати. Не сюсюкатися-панькатися, не дивитися косо, а саме розуміти і враховувати.

Не можна порівнювати досвіди. Не треба казати: “Он чоловік сестри Вася повернувся з фронту і нормально почувається, а ти як якийсь дебіл”. Звісно, я гіперболізую, але іноді в м’якших фразах закладається такий самий сенс.

Ви можете не знати, яке завдання виконував ваш партнер, куди ходив, що робив. Можливо, вам цього ніколи не розкажуть. Так само ви не знаєте, де був і що робив той “умовний Вася”. А ви своїм порівнянням знеціните досвід коханої людини.

— Якщо людина в стосунках із ветераном уже відчуває, що не справляється, але досі любить?

Треба говорити й знаходити спільні знаменники. Дуже багато сімей розвалюється через те, що дружина чи чоловік не витримує, а ветеран чи ветеранка не йде на контакт. Проблема в тому, що вони не говорять, а обмінюються звинуваченнями: “Ти мене не розумієш”, “А ти нічого не робиш”. Це ні до чого не приведе. Попросити: “Поясни мені, як зробити краще” — це вже діалог.

В ідеалі треба піти до сімейного психолога чи психотерапевта. У мене було кілька таких випадків, коли доводилося працювати з парою. Хлопець, наприклад, має парну ампутацію рук і потребує постійної сторонньої допомоги. Звісно, що жінка вигорає — це нормально. Але лише коли вони сіли й у мене в кабінеті почали з’ясовувати стосунки, виник якийсь діалог і пішов якийсь прогрес. Уже потім при мені жартували на якісь незрозумілі мені теми, тобто змогли повернутися до рівня “довоєнного” спілкування.

Сліпа зона

— Які поради ви можете дати людям, які бачать ветерана на публіці?

Пам’ятайте про сліпу зону. Уявіть собі: військовий сидить пів року чи навіть більше в окопі й прислухається до кожного шереху. У зоні бойових дій така поведінка необхідна, адже це допоможе воїну вчасно помітити, що до нього підкрадається ворог, зреагувати і вижити. Також реакцією на сильний стрес стає тунельний зір: людина чітко бачить лише те, що прямо перед нею.

З часом мозок звикає до такої поведінки, і навіть у відпустці, нібито в безпечному середовищі, ветеран залишається напоготові. Якщо ви підійдете ззаду чи збоку (це і є сліпа зона) й покладете йому руку на плече, наприклад, то його перша реакція буде атакувати вас, сприйнявши за ворога. Щоб показати свою присутність, краще стати прямо перед ветераном і привітатися з ним.

Також іноді під час розмови ветеран може “відключитися” — задуматися про щось чи навіть переживати флешбек. Якщо ви розумієте, що людина вас не слухає, не треба дратуватися, просто нагадайте про себе: помахайте перед очима, зверніться на ім’я.

Не ставте людині тригерних запитань, які можуть викликати сильну емоційну реакцію. У мене часто в Америці запитували, скількох людей я убив. Не треба так робити.

Інший момент. Можливо, ви стикалися з тим, що хлопці й дівчата, які повернулися з фронту, дуже яскраво розповідають про свій бойовий досвід, як вони гризли танки, валили москалів і так далі. І на це в цивільних чи інших військових може виникнути зневажлива реакція.

Але навіть якщо ті “подвиги” — неправда, не треба на це вказувати чи дорікати людині, адже це може спричинити конфлікт. Така поведінка часто є просто захисною реакцією, яка допомагає військовому не допустити до себе інформацію, що може стати для нього травматичною.

Не треба створювати зайвих звуків, які можуть нагадувати про війну. Це зайвий тригер для ветеранів. Наприклад, сильну емоційну реакцію у військових можуть викликати звук розбивання скла, скрип гальм, свист (бо вони означають свист міни чи ракети). Це може стосуватися й інших гучних звуків, таких як музика, звук барабанів, паперовий пакет, який лопнув, аплодисменти.

Буває таке, що до хлопців у госпіталі приїжджають волонтери ставити якісь концерти і військові з контузіями не можуть довго всидіти на тих виступах. Я пояснив, що гучні звуки — це дуже сильний тригер. Тепер ці волонтери приїжджають із берушами. Я рекомендую ветеранам, які в цивільному житті збираються відвідати якесь шумне людне місце, також мати із собою беруші.

Вдячність, увага, повага

— По роботі я вже відвідала кілька реабілітаційних центрів і побачила, що там щохвилини ветеранам шукають якісь заняття: крім класичної терапії вони проходять фізичну реабілітацію, арттерапію, займаються спортом, мають якісь розваги. Але, повертаючись додому, ці люди не знають, чим зайнятися, тому іноді знаходять вирішення цієї проблеми “на дні пляшки” й стають залежними. Як допомогти ветеранові не впасти в цю ментальну яму після реабілітації?

Перше — це потужна психоедукація. Треба пояснити людині, чому алкоголь (чи інші психотропні речовини. — Ред.) не вирішить її проблеми.

Другий дуже важливий момент — розподіл обов’язків у родині. Коли ветеран повертається в сім’ю, він може не знайти собі застосування і не відчувати своєї користі. Тож варто сісти за стіл, організувати сімейну нараду й визначити, хто чим займається. Не так глобально, як-от “я заробляю гроші, а ти переш шкарпетки”, ні. А, наприклад, “я мию посуд після сніданку, а ти після обіду та вечері” чи “ти виносиш сміття в понеділок, середу, п’ятницю, а я в решту днів”.

Важливо залучати ветеранів до побутових справ: готувати їжу, доглядати за хатніми улюбленцями чи свійськими тваринами. Це дуже допомагає людині повернутися в родину.

Важливо, щоб це були посильні завдання. Наприклад, якщо є дитина, не треба скидати на ветерана весь догляд за нею, мовляв, “ти там був/була на фронті, а я тут кілька років мучилася/мучився, тепер бався”. Натомість можна попросити відвести дитину до школи чи дитсадка, перевірити домашню роботу, пояснити якусь тему, прогулятись і так далі.

І не забувайте щиро проявляти свою вдячність, увагу та повагу.

— А якщо ветеран не має родини, але в нього є друзі, які хочуть йому допомогти?

По-перше, потрібно ставити собі реалістичні цілі й розуміти, що всіх на світі ми не врятуємо. І якщо ми нав’язливо лізтимемо в життя ветерана, то це може відчуватися як контроль за дитиною, яка не може сама про себе подбати.

А от що ми можемо зробити, то це запросити свого друга чи подругу-ветерана на каву, у кіно, на виставку чи концерт — будь-що, що буде людині цікаво. Це може бути навіть просто прогулянка, зустріч із новими людьми. Головне не залишатися байдужим.

Обов’язкова допомога

— Ви проходили реабілітацію в США. Чим психологічна реабілітація в Україні відрізняється від реабілітації в Америці?

У США військовослужбовець або держслужбовець, який повернувся із зони бойових дій чи зони стихійного лиха, повинен обов’язково пройти психологічне обстеження і за потреби психологічну реабілітацію чи адаптацію. Без цього він не отримає жодних соціальних пільг чи виплат.

А в нас хочеш — пішов до психолога, не хочеш — ніхто тебе не примусить. Як на мене, це неправильно.

От потрапляє до нашого реабілітаційного центру новий пацієнт. Він має пройти обов’язкове обстеження в психолога чи психотерапевта. Буває, я бачу, що пацієнтові треба попрацювати над своїм ментальним здоров’ям, і рекомендую йому ще походити до мене на сеанси. Але оскільки це необов’язково, а українці не мають культури відвідування психологів, деякі пацієнти відмовляються, мовляв, “зі мною все нормально, я ж не дурень”.

Через 5–6 місяців ті самі пацієнти повертаються назад. Хлопчина, який до того відмовлявся, каже: “Сірий, у мене з’явилися панічні атаки, проблеми зі сном, кошмари. Треба лікувати”. Ми починаємо працювати, але це вже боротьба з наслідками.

Річ у тім, що всіх цих неприємних наслідків можна було уникнути або ж мінімізувати їх прояв, якби ми почали працювати на випередження.

Коли пацієнти реабілітаційного центру відмовляються йти до психолога, у них цих наслідків ще немає, адже тут про ветеранів піклуються цілодобово. Їм не треба думати про оплату рахунків, проблеми з родиною чи про те, як себе прогодувати. А в нормальному житті, коли з’являються ці буденні турботи, всі проблеми починають вилазити.

— Чи вистачить Україні людського ресурсу, щоб надати кожному ветеранові психологічну допомогу?

Напевно, якщо всі разом прийдуть, то не вистачить. Але ж це й не потрібно.

Чим мені подобається психологія — це наука, яка постійно розвивається. Потрібно регулярно проходити якісь навчальні курси та опановувати новий інструментарій. От і я двічі-тричі на рік проходжу різне навчання, якісь там сертифікаційні курси і так далі. І на цих курсах зі мною дуже багато людей навчається. Цікаво, що я постійно бачу нові обличчя — спеціалістів стає все більше й більше.

Нещодавно я був на тренінгу в Празі, який проводив один із найкрутіших університетів, що працює з психотравмою, — Університет Каліфорнії у Сан-Дієго. І мені було приємно побачити там керівників психологічних відділів ЗСУ, МВС, ДСНС, Нацгвардії, фахівців із нашого реабілітаційного центру “Галичина”, із “Superhumans”, “Лісової поляни”. Також ця програма надає нам на рік супервізорів — колег-психологів, які дають нам практичні поради в роботі.

Але є й другий бік медалі: якщо фахівців нам вистачає, то повноцінна система реабілітації ще повністю не вибудувана. Є такі пілотні проєкти, як “Помічник ветерана”, програма “Ти як?”, але потужної державної системи допомоги ветеранам поки що немає.

— Тобто фахівців вистачає, вони поглиблюють свої знання, але немає зручної системи для ветеранів, яка допоможе сконтактувати їх із цими фахівцями?

Так.

Велосипед і Ламборгіні

— Чи змінився рівень психологічної реабілітації ветеранів в Україні з 2014 року?

Так. Порівнювати її тоді й тепер — це як порівнювати велосипед і Ламборгіні.

Коли у 2014 році до мене приходили психологи, поки я був у шпиталі, то діалог із ними був приблизно такий:

— Ти як?

— Нормально.

— Ти там руки на себе накласти не хочеш?

— Ні.

І все. Ще й приходили священники, які пропонували відспівати “про всяк випадок”.

Сьогодні система реформується і зміни йдуть до нас семимильними кроками. У країну зайшло багато грантів, що допомагають психологам запускати різні ініціативи для ветеранів. Зараз ми працюємо над створенням ветеранських спільнот самодопомоги, щоб військові допомагали один одному. Це американський досвід, який ми перейняли і хочемо розвивати.

Але ще є над чим працювати. Наші військові воюють на своїй території, і в них, на відміну від американських ветеранів, немає травми переміщення в іншу країну. Проте в американських ветеранів є чіткі цінності, за які вони воюють.

А деякі з наших ветеранів не можуть конкретно описати, за що вони воювали. Називають якісь абстрактні речі, мовляв, “за Україну”. Ми можемо зараз провести роботу над помилками й сформулювати свою національну ідею.

Також важливо, щоб не ветеран підлаштовувався під суспільство, а суспільство підлаштовувалося під ветерана. Бо вся ця робота з психологами й ветеранськими спільнотами буде не потрібна, якщо суспільство ставитиметься до ветеранів зневажливо.

— Яких помилок припускаються психологи в роботі з військовими?

Є певні помилки, яких не можуть припускатися психологи, бо це безпосередньо вказує на непрофесійність. Але в моїй практиці частіше трапляється вигорання. Психологи беруть на себе десятьох ветеранів, хоча нормально можуть працювати максимум із чотирма, наприклад. Переоцінювання власних сил призводить до того, що, працюючи з травмою людини, можеш закопатися так глибоко, що не впораєшся із цим випадком.

От, наприклад, потрапляє до нас у клініку пацієнт, який жартує, сміється, здається, ніби все з ним нормально. Але під час спілкування я помічаю, що він уникає розмов про шашлики. Ну як же так, адже всі люблять шашлики, а в нього, виявляється, під час обговорення цієї теми починається паніка. Бо запах смаженого м’яса нагадує запах плоті згорілого побратима.

Річ у тім, що це дуже важкий випадок. Щоб його пропрацювати, потрібно задіяти дуже багато внутрішнього ресурсу. І психологу, і пацієнту. Працювати з такою травмою дуже важко, і треба знайти способи людині набувати цей ресурс.

У війні беруть участь люди, які дуже залежні від адреналіну. І коли вони потрапляють у стабільну обстановку, треба шукати способи замінити той адреналін. От у мене це, наприклад, водіння автомобіля. Також ресурс можуть відновлювати щоденні ритуали, як-от чашечка кави зранку.

От коли ми напрацюємо цілу систему таких ритуалів, які відновлюватимуть сили, тоді можемо починати пропрацьовувати травму. Тільки тоді пацієнт зі сльозами на очах, із тремтячим голосом може почати розповідати маленькі шматочки своєї історії. І тоді психолог дізнається про той епізод, який спричинив таку сильну травму. Згодом пацієнт починає пропрацьовувати травму і вчиться з нею жити.

Нове життя

— Чому ви вирішили стати військовим психологом?

Повернувшись в Україну у 2016-му, після майже річної реабілітації в США, я думав, чим мені зайнятися.

Мій товариш психотерапевт порекомендував піти на курси, які називалися “Медико-психологічний соціальний супровід людей з обмеженими можливостями” на базі Українського католицького університету у Львові.

У 2017 році я вступив на цю спеціальність. Насправді пішов туди не за психологією, а для того, щоб зрозуміти, що таке світ неповносправності, бо для мене в новому житті все було новим і не відповідало стереотипам у моїй голові про інвалідність.

Провчився там рік, пройшов практику роботи з неповносправними особами, а саме з людьми із ментальною інвалідністю. Наприклад, із синдромом Дауна, розладами спектра аутизму і так далі. Мені одразу сподобалася ця робота, тому я вирішив опановувати її глибше й стати професійним психологом.

Крім того, Григорій Григорович, директор реабілітаційного центру, у якому я нині працюю, зауважив, що в мене виходить спілкуватися на чутливі теми. Він сказав мені продовжувати навчання й обіцяв дати робоче місце.

У 2019-му я скористався програмою для учасників АТО, які не можуть працювати в цивільному житті за попередньою освітою: безплатно здобув нову освіту. Вступив до Ужгородського національного університету, успішно захистив магістерську наприкінці 2020 року й став магістром психології.

Поки вчився, почав працювати психологом: приблизно з травня 2019-го й донині обіймаю в реабілітаційному центрі “Галичина” посаду психолога. Зараз, зокрема, працюю з пораненими військовими, у яких ампутовані кінцівки.

— Чим відрізняється психолог із військовим досвідом від психолога без такого досвіду?

Досвідом. Я жартую, звісно, але насправді так і є. Коли в нас болять зуби, ми йдемо до стоматолога й довіряємо йому, бо він чи вона професіонал. Так само і з психологом: нам потрібен не досвід психолога, а його професійність. Неважливо, жінка це чи чоловік, неважливо, має він чи вона бойовий досвід. Головне — це професійні навички, які допомагають працювати з травмою.

Тим психологам, які не мають бойового досвіду, на початках, напевно, буде важко зрозуміти якісь абревіатури, команди, про які розповідатимуть військовослужбовці. Але сама проблематика — переживання психотравматичного досвіду в результаті бойових дій — їм буде зрозуміла.

Коли я сам починав працювати, то вчився в психологів, які не мали бойового досвіду. А в мене на той час був лише бойовий досвід. Головне, щоб фахівець умів працювати з психотравмою та її наслідками. До речі, якщо психолог вам не підходить, ви завжди можете змінити фахівця, це нормально. Але його досвід не має бути вирішальним фактором.

— Я поставила це запитання, бо деякі наші читачі та військові, з якими спілкувалася, розповідали, що їм у реабілітації більше допомагали знайомі ветерани з бойовим досвідом, аніж психологи. Деякі ветерани через це не хочуть іти до психолога, адже вважають, що їх не зрозуміють. Що робити із цим стереотипом?

Цей стереотип ми можемо подолати завдяки психоедукації, тобто за допомогою якихось громадських заходів, соціальної реклами, сарафанного радіо, коли військові рекомендують один одному фахівців.

До речі, наведу приклад, коли бойовий досвід, навпаки, заважає працювати з пацієнтами. У реабілітаційному центрі зі мною працює колега без бойового досвіду. І я зауважив, що деякі пацієнти приходять до неї поплакати, адже бояться, що я їх можу засудити. Тож іноді відсутність бойового досвіду в терапевта допомагає пацієнту розкрити всі свої емоції.

Матеріал створено Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання спільно з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) і Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, Агентства США з міжнародного розвитку чи уряду США.

 Джерело