Пошта довіри

 

Дякую за уточнення. (Якщо хтось не зрозумів, ми продовжуємо попередню розмову 😉)

Судячи з Ваших переживань, Ви дуже емоційна та глибока людина. Тоді час від часу в Вашому житті, будуть траплятися розчарування в людях. Згодом Ви відкриєте для себе сильні сторони власної чутливості та емоційності, станете їх поважати і, як наслідок, трохи менше перейматися неможливістю інших людей наважуватись на щирість та глибину (є люди, яких це лякає).

Що робити, щоб не зірватися? Те, що писала наприкінці попереднього листа. Це алгоритм допомоги у таких ситуаціях. Отже,

1. навчитись відслідковувати ситуації та думки, після яких "накриває" бажання порізати себе (дуже важливо ловити саме старт таких думок і перенаправляти їх);
2. список справ-речей, які Вас роблять щасливою (там лише те, що не шкодить життю та здоров'ю) і він має бути написаним (нехай і в електронному вигляді), бо у "той" момент думки будуть зайняті іншим:( ;
3. у списку мають бути різносторонні речі (щось для тіла- масаж, душ, танок, гімнастика..., щось для емоцій - що вас радує, щось про творчість- будь-яку, щось про спілкування, і на кожне "щось" по декілька пунктів);
4. краще, коли список достатньо довгий для копіткого виконання по пунктах того, що там зазначено, коли "криє";
5. останній пункт зазвичай - дзвінок другу чи психотерапевту;
6. домовленість не включати почуття провини, якщо зірвався.

І не здаватися!

Для відволікання також можна малювати каракулі, спіралі, лінії у заздалегідь підготовлених квадратах 2*2, 4*4, 6*6 тощо.

Комусь допомагає прибирання вдома. Потрібно зрозуміти свої власні особливості.

Удачі! У будь-яку погоду!

Пошта довіри

 

Доброго дня (чи вечора), мужня дівчино, яка наважилась розпочати розмову про прийняття себе, харчування, почуття провини та пошуки себе!

Чому мужня? Не кожний зважиться говорити про те, що болить. Більшість відмахуються: "Усе гаразд! Нічого немає", або віджартовуються. Згодом, це дійсно може прокинутись в нас і відгукнутися образливими зауваженнями на адресу найрідніших на кшталт тих, про які Ви згадували.

Ще тому, що багато сказали, а про багато чого ще стримались.

Почну мабуть з "у меня не все так красиво и красочно". За роки свого життя, а їх багато, я не зустрічала жодної людини, яка б не мала труднощів, секретів-таємниць, які оберігають, так званих "ляпів" та ситуацій ганьби (отож-бо, навіть так😔). Думаю, якщо Ви цікавились біографією відомих гарнюнь чи дівчат з обкладинки, ви зустрічали багато сумних підтверджень сказаного мною. Є там історії також про розлади харчування. Вони розпочинаються якось не дуже помітно: якісь зауваження щодо зовнішності, порівняння себе з кимось важливим (не на власну користь), часті стреси, непорозуміння з найріднішими. Дівчата (хоча це може трапитися і з хлопцями!) втрачають вагу, але зазвичай не помічають цього. Навколишні ж то жартують невдало, то б'ють на сполох, але порозуміння вже буває так важко віднайти. Буває і так, як у Вас, - як на гойдалці, то їм, наче не в себе, то обмежую себе в їжі. І почуття провини, яке починає роз'їдати з середини. Неприйняття себе. Можна навіть відчути, як зникаєш, як губиш себе. Себе справжню. Ви про це і пишете, що пересали займатись тим, що любили раніше (малювати), що не знаєте, куди рухатись далі.

Але є у Вашому листі є й інше! Це мене дуже втішило. Не помічаючи особливо цього, Ви намагаєтеся повернути собі себе. Кривляння перед дзеркалом, лупцювання бордюру чи торкання дерева - усе це намагання повернути собі відчуття, що "я є!", "я живу!", "я щось контролюю". Селфхарм має коріння звідти ж, з намагання відчути фізичний біль і сподівання, що він відволіче від болю душевного. От тільки, це більше пастка, яка у декого стає солодко-нав'язливою і потрібні ЗНАЧНІ зусилля та допомога, щоб розірвати цей ланцюг. Як і з харчуванням. Ці труднощі накопичувались не один день-місяць, тож не дивно, що Ви зривалися! Навіть з професійною допомогою це займає багато часу і звісно бувають зриви. Тож буцання бордюру чи кривляння у дзеркала мені безперечно більше подобаються, як спосіб віднайти себе і відчути реальність.

Про "проблеми з пам'яттю" і "сплю по 12 годин". 14 років - це кінець підліткового віку. Відбуваються шалені зміни не тільки у роботі гормональних систем, а й у роботі мозку. Час від часу для підлітків природньо "тупити", довго спати, мати певні труднощі з пригадуванням. Додаємо стреси внаслідок непорозумінь та конфліктів з рідними та друзями, стреси, пов'язані з баченням себе. Справа в тому, що вони мають безпосередній вплив на мозок, який може "вмикати" режим енергозбереження. Також потрібно звернути увагу на те, що саме ви їсте: чи достатньо речовин для нормальної роботи саме мозку. Також я б Вас запитала, чи не маєте Ви бува якихось захворювань, що також можуть давати подібні симптоми.

Що я пропоную дітям у схожих випадках, коли вони приходять особисто? Ооо, вони змушені пригадувати усе можливе, чим вони у собі можуть пишатися. Ми шукаємо різні способи підняти собі настрій і протриматись, коли геть накриває (зараз це називається "ресурси"). Складаємо розгорнутий список. Важливо, щоб у ньому було різне: для тіла, для емоцій, щось пов'язане також зі спілкуванням і творчістю. Якщо є можливість, я пропоную організувати зустріч з найріднішими (щоб або я поговорила з рідними, або ми всі разом зібралися і кожен мав можливість безпечно висловити свої думки та потреби). Тобто ми робимо усе безпечне, що дозволяє повернути собі себе, повернути собі впевненість і відновити, на скільки це можливо, теплі стосунки з рідними.

Якщо я щось не так зрозуміла, сподіваюсь Ви напишете ще і виправите мене.

З повагою

Олена Іванівна

Пошта довіри

 

Сьогодні я отримала листа на Пошту довіри.

Дякую за щирість та довіру! Мені знадобиться трохи часу, щоб сформулювати відповідь. Почекайте будь ласка! Питання, які Ви підняли, важливі та не прості.

Сподіваюсь за день-два ми зможемо продовжити започатковану Вами розмову про прийняття себе, бажання бути почутим та потребу у повазі рідних.

Ще раз дякую! Це був мужній вчинок.

Пошта довіри

 

Пошта довіри

 Ви питали…

 

Дякую, тим хто нарешті наважився скористатися Скринькою довіри, що біля кабінету психологічної служби. Ваші звернення свідчать про зацікавленість та вашу довіру,  а також спонукають мене до особистісного та професійного розвитку. Ще раз дякую!

 

Отже,…

 

Щодо ненависті взагалі та ненависті конкретно до когось:

Я бачу ненависть дуже потужним, рушійним почуттям, яке завжди має зворотній бік – любов. Ми не відчуваємо чогось сильного та всеохоплюючого до того, хто нам байдужий. Тож знову дякую! ;-D Стосовно другої частини коментаря, то я також інколи почуваюся безпомічною та не дуже розумною. Думаю, це буває з усіма.

 

Щодо карантину:

Я не знаю коли він буде і скільки триватиме. Коли я вчилася на психолога, нас вчили щось досліджувати і виміряти науковими методами, а гадати на кришталевій кулі чи картах Таро ні. Часом я задаюсь тим самим питанням, що і Ви: коли і скільки. Проте, не маю відповіді. Можемо посумувати з цього приводу разом…, а можемо насолоджуватись можливістю живого спілкування один з одним.

 

І про непросте…

Аноніме, ти дуже мужня людина! Жоден з фахівців не дасть тобі 100%-во працюючої поради, як впоратись з твоїми почуттями і як допомогти батькам хоч трохи порозумітисяL. Ти пишеш, що в інших дітей набагато тяжкіша доля. Можливо. Але кожному з нас перш за все болить своє, і це природньо. За роки роботи чула різні дитячі історії, пов’язані з батьками та стосунками між ними. Знаєш, хтось каже, що хоче, щоб батьки розлучилися, бо несила терпіти сварки між ними. Хтось навпаки усіма силами та хитрощами намагається поєднати дорослих, які вирішили жити окремо. Хтось розривається між татом і мамою. Але завжди це боляче, інколи до сліз, інколи до відчаю. Я, як доросла людина, хочу вибачитись перед тобою. Ми, дорослі, буваємо такими зарозумілими, думаємо, що дітям легше впоратись з тим, що відбувається. Інколи забуваємо наголошувати, що відповідальності дитини в тому, що між нами дорослими сталося, взагалі немає. Нам здається, що саме собою зрозуміло, що ми вас любимо, і ладні на все, заради вас. Наша любов може по-різному виглядати: від відвертого захоплення до бурчання про ненадіту шапку. Інколи намагаємося закидати вас подарунками. Але забуваємо, що вам потрібні звичайні речі: побути поруч, поговорити про щось (а не лише про школу та проблеми, а інколи взагалі помовчати), обійняти, подивитись разом фільм/футбол/…, не поспішати. Вибач! І я зараз абсолютно серйозно. Одне знаю абсолютно напевно: якщо ми прийшли у цей світ, значить це не просто так, НЕ ДАРЕМНО! Нас обов’язково чекає якесь диво. КОЖНОГО. Треба дочекатися. Адже веселку можна побачити лише після дощу.

 

З повагою

психолог

Олена Іванівна