Мене цікавлять можливості розвитку людини після травматичних подій.
Те, що я зараз пишу, очевидно, відоме професіоналам, але може бути цікаве ширшій аудиторії, тим більше я пишу на основі досвіду.
В цій темі в коментарях мені часто прилітає за те, що я маю за себе казати, бо отримала в нагороду від природи/бога (хто у що вже вірить) "нерви, як канати", і я вже змирилась з цим.
Бо і так, і ні.
Усі ми вразливі, і вразливі в різному, тільки комусь це треба показувати, наприклад, з метою пошуку підтримки або з іншою якою, а комусь ні - і також з різних причин.
Травматичний досід справді часто впливає на нашу поведінку (а щодо досвіду, отриманого в дитинстві, то є дослідження, які показують, що і на політичні погляди в майбутньому може впливати).
І кризові, травматичні події як можуть бути можливістю для саморозвитку і зростання, так можуть не бути.
З того, що я спостерігаю, то попередній досвід самоповаги, віри в себе, нормальності, надійності і підтримки у стосунках (у різних стосунках) справді є хорошою опорою для життя з травматичними досвідами.
Колись для подкасту і книжки #любовнеминає ми говорили з Olga Maslova про те, що кожна людина (чи й навіть об'єкт - дім, наприклад), яку ми втратили і який ми любили, цінували, має у нашому мозку набір окремих міжнейронних місць.
Його визначає цінність стосунків, спільні емоції, спільні пережиття, спільні спогади, спільні мрії про майбутнє - і це все у всіх по-різному.
Вчора ми з мамою навіть обговорювали як по-різному ми проживаємо втрату тата і втрату Тараса. Це взагалі не про "більше чи менше", це взагалі не про порівняння.
Просто різне.
Ми загалом цими днями з мамою багато обговорюємо, що допомагає їй намагатися нормалізувати життя після смерті тата.
І тут вам теорія до практики.
Хороше узагальнення чинників резильєнтності є в дослідженнях Мінки і Мартина Штраубе (і в українському перекладі вийшла ціла книжка, у видавництві "Дух і літера").
Отже, вони пишуть про 7 пунктів:
(1) Прийняття - усвідомлення того, що ти змінити не можеш, і того, на що ти маєш вплив. Сама по собі здатність прийняття не є аж такою чеснотою, бо так людина може і не чинити спротив обставинам, на які вплинути можна.
Тобто, йдеться про критичне прийняття.
(2) Гнучкість.
Це може бути здатність до найпростішого: зміни звичок. Навіть у побуті - інакше організовувати покупки чи планувати тиждень.
Навчитися попросити про допомогу.
Пристосуватися до нового середовища.
(3) Вихід з ролі жертви.
Це дуже цікавий пункт!
Мінка і Мартін Штраубе пишуть, що це означає позбутися частини гніву, припинити шукати розради в жалінні себе і вимоги жаліти себе від інших.
Це дуже складно, але є наступний пункт.
(4) Взяття відповідальності - за власні вчинки, дії, думки, впливи й відчуття.
"Людина відвойовує назад той простір у своїй душі, який віддала іншим".
(5) Мережі, дружні зв'язки, відчуття приналежності.
Якщо є добрі і близькі люди навколо, це завжди наш "останній прихисток", опора на тих, хто тебе любить, підтримує, захищає.
Або люди, яким щось можеш дати ти.
(6) Планування майбутнього, готовність до змін - це ніби зрозумілий пункт, але він містить важливий неочевидний компонент: навчитися ставитися до життя "всупереч".
Я по собі скажу: у мене часто буває відчуття, що все завершилось, що все провалилась, що я нікого не врятувала (ні сина, ні тата).
Але є терпіння.
Є толерантність.
І є відчуття, що ти вчишся змінюватися.
(7) Трансцедентність (віра, фантазія, мистецтво) - це надія на те нове, що ти можеш створити; а також вміння вловлювати те, що виходить за межі того, що ми можемо осягнути нашими чуттями й думками.
От моя мама каже, наприклад: "Те, що людина не може пояснити, вона має прийняти як віру. Це часом трохи заспокоює".
А для мене в цьому сенсі дуже важливо тримати в полі усвідомлення власні переконання, віру у те, що добро можливе.
***
Учора було 9 днів, як не стало мого тата.
Цей допис написала не для співчуття, а тому, що знаю: буває такі роздуми комусь допомагають.
Немає коментарів:
Дописати коментар