17 квітня буде 2 роки, як Тарас помер, тому я напишу кілька постів, які, можливо, потрібні комусь ще, крім мене.
Чого мене навчили ці 2 роки після втрати сина.
Я знаю, що мене читає багато мам (і тат), які лише почали цей болючий шлях після втрати.
Я вважаю, що втрата дитини - це найжорстокіша втрата, і я б хотіла обійняти всіх і сказати, що далі буде легше.
Та я не в силах це зробити. І ніхто не в силах.
Так, біль не зникає, час не лікує, частина твоєї душі, яка назавжди відмерла, не відновиться.
Але #любовнеминає, і це головний мій висновок за ці два роки.
Одного разу мені написала людина в коментарях, що читаючи мене, вона думає, що дітей краще б взагалі не народжувати, бо ж потім може статися таке, як в мене.
Сам цинізм цього коментаря я не коментуватиму, я хочу лише сказати, що тільки батьки, які віддані в любові до своїх дітей, можуть зрозуміти цінність цих років разом.
Скільки б їх не було.
Якщо чесно, я боюся втратити цей біль, бо він - про наш глибокий зв'язок, про безмежну любов до мого сина.
Протягом 18 з половиною років я могла бачити, як він росте.
Я мала змогу з ним говорити, сміятися і сумувати, мріяти і дуркувати.
Усі ці конструктори на мільйон деталей, ЗНО, кіно, собачки, гумор, іронія, тепло, абсолютно доросла підтримка і чутливість, розум, справедливість - все те, що в ньому було, все це залишається зі мною назавжди.
І я не готова відмовитись від цього всього через власний егоїзм, через те, "щоб не страждати".
На жаль, я не змогла врятувати його від хвороби, і це відчуття безсилля завжди залишається з батьками, які втратили дітей.
Коли наша дитина маленька, від мами, від нас, "великих дорослих", залежить буквально увесь її світ. Коли дитина захворіла (особливо коли хвороба така важка), вона - як в дитинстві - знову відчуває цю надію, що мама зможе.
Зможе забрати біль, здійснити диво, врятувати.
Це вам ніхто не скаже у 18 років, але не треба нічого казати вголос, я знаю це й так.
Розуміння, що ти не всесильна, завжди буде з тобою. Іноді це буде відчай, іноді усвідомлення скінченності нашого впливу, але це частина провини, з якою ми живемо завжди.
І також - це частина наших сумнівів, чи були ми достатньо хорошими мамою чи татом.
Чи ми не відкладали любов "на потім", а "потім" так і не настало.
Також, одразу після того, як Тарас помер, у мене дуже часто виникало бажання ніби як переписати ці останні сторінки, переписати останні місяці, переписати свої дії.
Мені здавалось, що якби я це могла змінити це, все було б інакше.
Я собі кажу: “Таню, це було неможливо, і ти знаєш, виходу тут не було, ти зробила все окей, це такий тип діагнозу, там ти просто не могла нічого зробити, ти ж не бог, врешті решт”.
Але ти хочеш повернутися в ту точку, звідки почався рух у це провалля.
Мозок генерує і генерує ці румінації, і це не дуже конструктивно.
Мені трохи допомагає “лагідна раціоналізація”, коли я проговорюю, що було зроблено, і що не могло бути зроблено і не може бути реалізовано.
Ти скучаєш за ним і часто хочеш ніби прокинутись, бо не можеш до кінця повірити в цю реальність, і хочеш повернутися в минуле хоча б на день. Ти можеш сваритися з богом, з фатумом, з ситуацією, з собою.
Мені говорили, що це через війну Тарас захворів, що, мовляв, якби не війна...
Але в мене таких даних немає, тому я не приписую того, про що не знаю.
Ненавидіти ворога у мене й так достатньо підстав.
Але думки про сенс та власне значення тепер зі мною завжди.
Коли я починаю запитувати себе, навіщо я сама прийшла в цей світ, що я можу зробити без сина, десь в глибині душі, ці думки, знаєте, б’ються як зрада.
Тому що я без нього - я уже не та.
З ним я була ніби як наповненою. А без нього - яма, провалля.
І головне, з чим ви стикаєтесь, - це невідомість, цей темний простір, наповнений нерозумінням свого майбутнього без нього.
У нас був зв’язок. У нас були надії. У нас було якесь бачення, нехай ілюзорне, але бачення розвитку цього взаємозв’язку і майбутнього.
Ти ставиш собі запитання: чому відбуваються такі трагедії.
Чому гинуть і вмирають діти.
Ти ставиш собі запитання: "Як жити далі?" - і воно тлом, воно не потребує відповіді.
Бо її немає. Ти розумієш, що ти не обирала жити так.
У тебе не було іншого вибору.
Іноді тобі неймовірно важко. Іноді просто важко. Іноді легше.
Але ти раптом усвідомлюєш, що змінились твої звичні стосунки зі страхом, наприклад.
Звісно, страх є, але ти вже не завжди можеш ідентифікувати, про що він.
В останню ніч (що вона остання, я знаю тепер, тоді я думала, що ми зможемо його врятувати) Тарас сказав мені:
- Ти знаєш, мамо, все ж таки страх є.
- А чого ти боїшся, зайчику?
- Мабуть, невідомості. Я не розумію, як далі буде.
Тепер я інакше тлумачу його слова. Тоді мені здавалося, що йдеться про лікування, процедури, щось таке.
Зараз я думаю, що він говорив про інше.
Ця неможливість запитати, як він там і отримати відповідь, вона дуже важка.
Потім ти розумієш, що треба час для того, щоб прийняти те, що відповідей на твої запитання немає.
Я хочу вам сказати: ви змінитесь, ви не знайдете себе колишніх, і це нормально.
Ви раптом можете виявити, що щось, що було важливим, стало неважливим. А щось, що було прийнятним, стало нестерпним.
І ці зміни, вони неминучі, і це мій другий важливий висновок.
Третій висновок: потрібні люди, які нас підтримують. Чи хоча б людина.
Це дуже важливо.
Це може бути група підтримки, може бути не група.
Втрата дитини - це таке особливе горе, яке можуть зрозуміти ті, хто її втратив, і/або дуже емпатичні люди, які готові зрозуміти.
Якщо група чи люди не підтримує вас, я вважаю, що краще відмовитись від цього спілкування.
І також навчіться конструктивно для себе (найчастіше - це означає просто байдуже) реагувати на людську дурість і брак емпатії.
Це також дуже важливо.
Все одно будуть люди, які казатимуть, що, наприклад, "бог ніколи не пошле тобі більше випробувань, ніж ти можеш винести", або ще щось таке саме дивне і нечутливе.
Але краще б їм не перевіряти, чи ці поради працюють.
Я, наприклад, прямо говорю, коли щось звучить як образа або дурість. Якщо ви не можете це робити, просто намагайтесь не мати з цим справи.
Бо емоційна підтримка - це дозвіл на наші почуття й емоції, це безпечний простір, де тебе не будуть критикувати, де твої емоційні прояви приймуть.
Бо наше горе проживається по-різному, і це нормально. Щось, що корисне одній людині, іншій взагалі може не допомагати.
Загалом, така втрата - особливе відчуття ізольованості посеред людей. Посеред натовпу. Посеред шуму.
Це не погано і не добре. Це просто стан, який ти не можеш пояснити і не можеш змінити.
Але я б ніколи не хотіла, щоб люди, які не мають цього, знали, як це.
Краще нехай тривожаться за щоденне, побутове, незначуще. Бо ніхто не має втрачати своїх дітей.
І я б дуже хотіла, щоб усі читали цей текст лише як теорію. Але я знаю, що, на жаль, це не так.
Та все ж - повернусь до початку. Як я вже написала, не минає любов.
І не минає вдячність за кожен день, який нам вдалося провести разом на цьому світі.
І все ж бувають дні, коли моя любов більша за моє горе.
І це мій найголовніший висновок.
Немає коментарів:
Дописати коментар