Задля подумати

 Роман Мельниченко

Два дописи про молодь в Європі та Україні. Мене як батька трьох підлітків ці теми дуже хвилюють.

Почнемо з Британії та ЄС.

Феномен NEET: чому сучасна молодь обирає бездіяльність?

У Британії та багатьох країнах ЄС дедалі гострішою стає проблема покоління “NEET” (Not in Education, Employment, or Training) – молодих людей віком від 16 до 25 років, які з тих чи інших причин не навчаються і не працюють. В одній лише Британії кількість таких осіб перевищила мільйон і продовжує зростати. Витрати на цих людей сягають уже сотень мільйонів фунтів стерлінгів і продовжують зростати. Я спробував трохи проаналізувати причини цього явища, виділяючи комплекс політичних, економічних та психологічних факторів. Бо ці фактори мають тенденцію зростати, зокрема, і серед нашої молоді теж, хоча причини можуть бути іншими: війна та непевність майбутнього.

Почнемо з Британії і ЄС, а зафіналимо нами. Про деякі з причин я буду дуже коротко, кому цікаво, може погуглити статистику, то не важко. А на деяких я зупинюсь, бо це моя парафія як психолога.

Економічна пастка та популізм.

Політичний популізм десятиліттями підживлював систему, де держава бере на себе забагато відповідальності. Коли соціальні виплати стають порівнянними з доходом від кваліфікованої праці (особливо з урахуванням податків та витрат на життя), працювати стає економічно недоцільно. Молодь бачить, що держава «забезпечує» комфорт без зусиль, а будь-які спроби реформування системи наштовхуються на масові протести. Кожен новий політик “змушений” зберігати поточний стан речей або обіцяти більше й більше, щоб обратися, а потім переобратися. Виходить така собі демократична корупція, де голоси виборців купують розподілом бюджету в “тут і зараз”, який проте нищить економічне майбутнє країни.

Психологічний аспект: «Пожираюча мати».

Окрім грошей, важливою є зміна культурного коду. Якщо раніше суспільство жило під тиском «тиранічного батька» (суворих правил та примусу), то сучасність висунула на авансцену архетип «пожираючої матері», така собі компенсація “тиранічного батька” минулого зразка. Хто така ця “пожираюча мати”? Це гіперопіка, яка:

Створює стерильні умови: дитину огороджують від будь-яких викликів, стресів чи невдач.

Формує нарцисичні риси: замість розвитку стресостійкості молоді люди очікують від світу лише схвалення та «теплої ванни».

Вбиває амбіції: дитина, яку все життя переконували в її винятковості без необхідності докладати зусиль, губиться при першому ж зіткненні з реальною конкуренцією на ринку праці.

Відбирається доля, що я вважаю найгіршим варіантом перебігу подій, бо дитина під тиском опіки мусить відмовитись від амбіцій, експериментів, бажання вийти з кола, де соломка підстелена, у великий небезпечний світ, щоб знайти власне призначення.

У гіперопіки є зрозуміла причина: дітей мало, дуже мало, вкрай мало. Один чи два нащадки мають бути під пильним наглядом. Ризик має бути зведений до мінімуму. Інфраструктура суспільства стає дітоцентричною, а не батькоцентричною, що веде до ще більшої відмови народжувати. А соціальна політика держави із позиції “пожираючої матері” вбиває будь-яку ініціативу, і багато молодих людей виростають овочами, яким треба потім догляд протягом усього життя. А навіщо їм щось досягати? Вони ж і так єдині квіточки у мами.

Наслідки для суспільства.

Відсутність адаптивності призводить до серйозних проблем: від затяжних депресій до повної соціальної ізоляції. Вони не навчаються і не працюють. Це для багатьох молодих людей завеликий виклик та стрес. Вони не навчені долати перешкоди, сприймають відмови або вимоги роботодавців як особисту трагедію, що згодом вимагає серйозної психотерапевтичної допомоги.

Молодь закривається вдома, сидить в інеті, грає в ігри і старається якомога менше виходити в “реальний світ”. Бо спілкування з іншими людьми в реалі теж проблема. Є дослідження, які показують, що багато тінейджерів не можуть підтримувати нормальний зоровий контакт в спілкуванні.

Проте сидіння в інтернеті і відсутність сенсу призводять до депресії, суїцидальних схильностей тощо.

Відбувається інвалідизація цих людей і потреба у все більших фінансах на їх підтримку. Їх страждання реальні. Уникнути їх можна було. Але поки не зрозуміло, хто має взяти на себе відповідальність і що саме треба робити, щоб уникнути такого розвитку подій.

Це – серйозний виклик для Європи.

Модель «держави-няньки» виховує покоління, яке не має інструментів для виживання в динамічному світі. А бід боком раша, Китай, загрози кліматичної міграції та війни. Як вирішити цю проблему без радикальних політичних потрясінь – питання, на яке політики поки не мають відповіді.