У кожного є суперсила — просити про допомогу: Історія дівчини, яка впоралася з депресією

 У кожного є суперсила — просити про допомогу: Історія дівчини, яка впоралася з депресією

24 березня світ відзначав день боротьби з депресією. На жаль, ця хвороба досі залишається стигматизованою в суспільстві. І багато хто не сприймає її серйозно. Хоча через депресію люди не лише стають сумними, а ще й втрачають працездатність та навіть бажання жити. Наша героїня Марія розповіла про те, як пережила депресію в підлітковому віці. Як хвороба вплинула на її навчання, стосунки з друзями та вчителями. Розповіла, щоб дорослі краще розуміли підлітків.

У юному віці важко зрозуміти, що з тобою

Все почалося у 16 років, коли я навчалася в 11 класі. Це було відчуття, ніби я невзаємно закохана, але незрозуміло, у кого. Смуток, небажання бути в компанії людей, лірична музика про любов і несправедливий світ. За характером я була трішки бунтаркою, мені хотілося відрізнятися від інших. І такий ментальний стан дозволяв почуватись інакшою. Усі ці зміни настрою я просто романтизувала, і це була велика помилка.

Із часом додалися проблеми з концентрацією. Вчитися було все важче. Пам’ятаю, як годину читала один параграф з історії і не могла зрозуміти жодного слова. Що вже казати про задачі з геометрії та фізики. Але я продовжувала старатись. Моє виховання не дозволяло опускати руки та проявляти слабкість.

Успішність трохи знизилась, але це не було сильно помітно. Батьки не надто пильно стежили за моїми оцінками, у нас були довірливі стосунки у цьому плані. Вони вважали, що оцінки, іспити та вступ до університету — це моя відповідальність. А незначне зниження балів та кілька зауважень за невиконані домашні завдання списували на лінь.

Єдиний шкільний предмет, що продовжував мені подобатись і легко даватись, — література. Я любила читати сумні твори, а в українських письменників їх досить багато. Особливо припав до душі Коцюбинський. Тож щоб уникнути хатніх справ і спілкування з батьками, я брала книгу, йшла на балкон і читала. А потім ще довго думала, вдаючи що читаю. І мені здавалося, що все сумне та трагічне, що було написане, — це про мене.

Я чекала розуміння від усіх

Коли ти підліток, чомусь здається, що всі повинні співчувати тобі. Хоча я і сама не розуміла, що відбувається, і чому мені погано. А тим паче не могла пояснити свої почуття.

Я могла сказати подрузі, що мені сумно, і вона кликала мене гуляти та намагалась розвеселити. Бо у перехідному віці сумно буває всім, тому однолітки можуть висловити певне розуміння.

Проблемою було те, що на той момент я нічого не знала про депресію, крім самої назви. Я не усвідомлювала, що мої відчуття — симптоми хвороби. Мені просто здавалось, що це і є я. Сумна, самотня, відсторонена від усього світу, байдужа до розваг та веселощів з друзями.

Стосунки з учителями були напруженими. Більшість педагогів думали, що я не стараюсь. Деякі вважали, що мені не дається їхній предмет. Іноді мені навіть доводилось переживати приниження. Був випадок, коли на уроці алгебри вчителька викликала мене до дошки. Я дивилась на ті рівняння і нічого не розуміла, мені було важко сконцентруватись, я зовсім не сприймала пояснення вчительки. Тоді вона почала висміювати мене перед усім класом. Я стояла і вдавала, що мені байдуже, хоча всередині було дуже боляче від того, що відбувалось. Але показати свої почуття не могла, боялась, що за вразливість і сльози мене почнуть цькувати у школі. У мій бік і так прилітали фрази від однокласників у стилі «ти якась загальмована».

Іноді хотілось, щоб у мене була суперсила, яка дозволить дати відчути іншим те, що відчуваю я. Щоб підійти до вчителя, взяти його за руку і сказати: «Ось, що я відчуваю зараз. Поспівчувайте мені». Зараз я розумію, що така суперсила може бути у кожного. І це вміння говорити про свої проблеми та звертатися по допомогу. На жаль, мене не навчили цього робити.

Удома я завжди вдавала, що все добре, адже не чекала розуміння від мами й тата. У батьків радянське виховання. А тоді «не було» ментальних проблем, і все лікувалося фізичною працею. Звісно, таке приховування проблем відбирало у мене багато енергії. Але я продовжувала це робити, бо мені було просто страшно відкритись.

ЗНО та вступ були складними, але давали надію

У колі сім’ї я часто жартувала про те, що не вступлю до університету та піду працювати кондукторкою в тролейбусі. Хоча мені дуже хотілося вчитися у Києві чи Львові, але я готувала себе до того, що нічого не вийде.

Готуватися до ЗНО було дуже складно. Щодня я лягала спати і прокидалась втомленою. До кінця уроків у школі енергії зовсім не залишалося. Тому готуватися до тестів вечорами було для мене справжньою мукою. Скласти тести на більш-менш нормальні бали допомогло те, що я добре вчилася раніше. І у мене було достатньо знань із попередніх класів.

Ковтком свіжого повітря для мене стала поїздка до Києва. Ми з татом повезли документи для вступу у столичний виш. Тоді з’явилася маленька надія на те, що я зможу поїхати зі свого міста та змінити життя на краще.

Новина про те, що я пройшла на одну зі спеціальностей в університеті Києва, принесла ті емоції, які я не відчувала вже давно. Я раділа, мною пишалися батьки та родичі. Звісно, збори до іншого міста були стресовими, зі сльозами та навіть сварками між мною та батьками. Але у мене була тепер величезна надія на те, що все зміниться.

Мені була потрібна людина

Зміна міста, новий формат навчання та життя в гуртожитку дали трохи позитивних емоцій. І мені ненадовго стало легше. Але це просвітлення минуло швидко, адже зміна обставин — це також нові проблеми та виклики.

Вчитися в університеті значно складніше, ніж у школі. Та й життя у невеличкій кімнаті з трьома іншими дівчатами не надто просте. Тож мій депресивний стан не лише повернувся, а й став погіршуватись. До постійної втоми, суму та проблем із концентрацією додалося дивне відчуття болю. Я називала його душевний біль, але іноді він був таким сильним, що хотілося кричати.

На той момент мені було погано вже понад пів року. Я почала усвідомлювати, що це щось більше, ніж мій темперамент. Це проблема. Не пам’ятаю, як я до цього дійшла, але чомусь почала гуглити, що таке депресія та як з нею впоратися. У статтях писали щось про прогулянки, нові цікаві заняття та спілкування з людьми. Але я була такою виснаженою, що мої спроби допомогти собі закінчувалися лише перегляданням сайтів.

Я продовжувала приховувати свої почуття, і тоді здавалося, що мені це вдається. Але дівчата, з якими я жила, помічали, що я постійно сумна. Одного разу в мене стався конфлікт з однією сусідкою. В ході розмови вона почала засуджувати мене за те, що я сумую через незрозумілі дурниці. Вона сказала, що навіть люди, які втрачають рідних, так не побиваються. А у мене все добре, тому я не маю права розпускати нюні.

У той момент мені було страшенно боляче. Адже я ніколи не скаржилась на життя і з усіх сил намагалась не видавати свій біль. Я пішла в коридор, щоб трохи заспокоїтись. Тоді до мене вийшла інша сусідка. Вона сказала лише одну фразу: «Мені шкода, що ти через це проходиш».

Це просте співчуття дуже змінило мій погляд на світ. Я усвідомила, що є люди, які можуть зрозуміти, які не будуть засуджувати та підтримають мене. Так я знайшла близьку подругу, яка пройшла зі мною крізь випробування.

Шлях до одужання був непростим

Я дізналася, що в університетській лікарні є психіатр і психотерапевт. Йти самій туди було трохи страшно, тому я попросила подругу скласти мені компанію. На той момент я ще сумнівалася, чи варто звертатись по допомогу. Адже є люди, які почуваються набагато гірше, і їм це наче потрібніше. Але зараз розумію, що це було однозначно правильне рішення.

Найважче виявилося не поїхати у лікарню, а говорити про свої проблеми вголос. Бо раніше я цього не робила. Я сказала лікарці щось типу: «Мені постійно сумно і боляче. Я погано сплю. А світ навколо сірий і безрадісний». Ми ще довго говорили, вона ставила багато запитань. А потім таки підтвердила мої здогадки — депресія середньої складності.

Лікарка призначила таблетки та сеанси загальної безкоштовної психотерапії. Тоді мені здавалося, що якісь чарівні ліки чи розмова з фахівцем мають швидко вивести мене в норму. Що полегшення прийде ледь не відразу. Але боротьба з депресією — непроста річ. І крім прийому препаратів, потрібно докладати багато зусиль.

Я через силу виходила на пробіжки. Згодом записалась у студентську танцювальну секцію. Це було складно насправді. Іноді я не могла навіть вийти з кімнати. Тоді я вмовляла себе просто одягнутися. А наступним кроком вмовляла лише вийти на вулицю.

Дуже важливою була підтримка людей. Поступово я перестала боятися говорити про свої проблеми. Почала розповідати подрузі про свій стан. А ще говорити на сеансах загальної психотерапії про свої почуття. Саме там я зрозуміла, що не самотня зі своєю хворобою. Є багато інших людей з депресією, і вони справляються.

Батькам розповідати все ще боялася. У них було уявлення про психіатрію, наче з фільмів жахів, де люди приймають ліки та перетворюються на «овочів». Тому я сумнівалась, що отримаю якесь розуміння та співчуття. Звісно, часом мені дуже хотілося маминих обіймів. Але я вирішила боротися самотужки.

Покращення приходило поступово. Якось ми з подругою їхали в метро, і вона помітила, що я посміхаюсь. Тоді я усвідомила, що все налагоджується.

Я була в депресії майже рік. За той час зрозуміла, що красиві сцени з кіно, де зображують людей з ментальними проблемами — повна маячня. Депресія — це реальна хвороба, яка сильно ускладнює життя. І найкраще, що можна зробити у цій ситуації, — звернутися по допомогу.

Якщо ваша дитина та ви потребуєте психологічної допомоги, ось кілька безкоштовних ресурсів:

• Проєкт психологічної підтримки «Поруч». Працює онлайн-група для підлітків. Окремо є група для батьків.
• Онлайн-платформа «Розкажи мені».
• Центр психологічного консультування і травмотерапії Open Doors.
• Цілодобова лінія психологічної допомоги за телефоном: 0 800 333 161

Джерело