Лише уявіть. Ваш чоловік за сніданком каже: “Знаєш, люба, у твоєї подруги Каті такі гарні довгі ноги. Ти давай якось підтягнися, бо мені аж соромно”. Обурення. Образа. Дистанція. І якщо чоловіку ми в деталях можемо розписати маршрут руського корабля, то дитина з нами так не може.
Чому ми порівнюємо нашу дитину з її друзями, братами та сестрами? Як і наш чоловік з божевільної фантазії, ми намагаємося замотивувати її стати краще, ніж вона є: не витирати руки об футболку, малювати квадрати квадратними, а не овальними, і тд. За цим стоїть стара добра батьківська тривога: аби наша дитина була не гіршою за інших (=а ми не були гіршими за інших батьків). І те, що, можливо, ми звикли до порівняння ще з дитинства, тому автоматично застосовуємо його вже в ролі мами або тата.
Я вірю, що кожне “А ось подивись, як у Насті рівненько виходить!” живиться добрими намірами батьків. Але ж чому порівнювати наших дітей контрпродуктивно?
1. Порівняння несправедливе. Що краще - яблуко чи авокадо? У кожної дитини своя генетика і своя сімейна ситуація. Тому таланти і здібності кожної дитини квітнуть у своєму темпі.
2. Порівняння перетворює друга на конкурента. Ні, наша дитина не буде надихатися далекими стрибками Макса, якого ми постійно ставимо у приклад. Натомість, вона може почати тихенько його ненавидіти. І однієї дружби на цьому світі буде менше.
3. Порівняння придушує самооцінку і ініціативу. Дитина відчуває, що її зусиль ніколи не буває достатньо, аби задовольнити наші очікування. Що вона “молодець, але от Андрій з сусіднього під'їзду…!” А яка ж це похвала, якщо в ній присутнє “але”? І в якийсь момент ми помічаємо, що їй бракує впевненості в своїй хорошості, що вона може соромитися відстоювати свою точку зору або їй може бути складно виступати на людях.
Коли порівняння доцільно?
- Ми порівнюємо нашу дитину з нею у минулому, аби у своєму зростастанні вона спирпалася на себе, а не на інших. Таким чином, ми порівняння перетворюємо на комплімент. “Ти пам’ятаєш, як ще півроку тому боявся ходити по канатній дорозі? А зараз сам пройшов її всю!”. Коли працювала у садочку, я любила ставити дітям 5-6 років питання: “А чОму ти навчився за останній місяць, чого не знав у минулому році?”
- Є орієнтовні вікові норми, за якими розвивається дитина. Наприклад, у 3 роки вона повинна розмовляти повними реченнями, а до кінця 1-го класу - навчитися писати букви “р” та “в” без дзеркалення (тобто, у правильну сторону). Аби це помітити, ми про себе (без озвучування це дитині) порівнюємо її з однолітками. І якщо бачимо, що наша дитина має певні складнощі, спостерігаємо і звертаємося до спеціалістів, аби їй вчасно допомогти.
Формування адекватної самооцінки та викорінення комплексу меншовартості - це процес, який починається у дитячій кімнаті!
Тримаймося!
Немає коментарів:
Дописати коментар