"Міжнародна асоціація психологів та тренерів- експертів"
Коли батьки «дають усе», а дитина виростає несамостійною: чому так відбувається? 
У своїй психологічній практиці я все частіше зустрічаю дорослих дітей, яким складно жити самостійно, будувати стосунки, працювати й нести відповідальність за себе. І майже завжди поруч — батьки, які щиро не розуміють: «Ми ж усе для неї / нього зробили. Чому ж тепер так важко?»
Давайте розбиратися.
Кожна мама і кожен тато хочуть для своєї дитини найкращого. І це природно. Іноді фінансові можливості дозволяють дати багато, а іноді — батьки буквально «пашуть», відмовляючи собі в базових речах, щоб дитина ні в чому не мала потреби.
Усе — для дитини: побут, комфорт, харчування, гаджети, навчання, забаганки, «хочу» і «треба». Проблема починається не тоді, коли дитині дають багато, а тоді, коли дитина не має жодного досвіду зусиль, відповідальності та розуміння, як все це дається.
Коли всі потреби закриваються автоматично, у дитини не формується розуміння:• як важко заробляються гроші;
• що ресурси обмежені;
• що будь-який комфорт — це результат праці;
• що в житті доводиться вкладатися, а не лише отримувати.
Навіть якщо така дитина знає, скільки щось коштує, вона часто не відчуває цю ціну — бо нічого не вклала, щоб отримати/заробити цю річ.Звідси з’являється егоцентризм, слабка емпатія, труднощі в комунікації та нерозуміння того, як взагалі влаштоване доросле життя.
У молодому дорослому віці логічно було б відокремлюватися від батьків і будувати власний шлях, але тут починаються проблеми:• важко спілкуватися з іншими;
• важко приймати чужі правила;
• важко зрозуміти, що є не лише «Я», а й інші;
• важко починати працювати «знизу» і починати з мінімуму;
• важко терпіти фрустрацію і напруження.
Робота вимагає зусиль, а «пахати за копійки» не хочеться, потреби залишаються високими, а знижувати планку «хотєлок» ніхто не готовий.
У результаті — часта зміна роботи, роздратованість, конфлікти, відчуття несправедливості життя і водночас — повернення до батьківського ресурсу, але вже не у формі турботи, а у формі вимог, претензій і агресії.
Ось відповідь на запитання, яке так часто звучить у кабінеті психолога: «Чому наша дитина виросла несамостійною, невдячною і проблемною?» Тому що їй дали все — окрім досвіду життя.
Що насправді важливо дати дитині?
Найкраще, що ми можемо зробити для своїх дітей — це не ідеальні умови, а підготовку до реального світу:• навчити відповідальності;
• дати досвід зусиль і наслідків;
• навчити поважати кордони й правила;
• показати ціну грошей і праці;
• навчити співіснувати з іншими, а не бути центром всесвіту.
Дитина, яка не росла в «тепличних умовах», має значно більше шансів вижити, адаптуватися і побудувати власний шлях. І це — одна з найцінніших форм батьківської любові.--------------------------------------------------------
Катерина Гарцарік
(клінічний психолог КНП СОР «Обласна клінічна спеціалізована лікарня; членкиня Всеукраїнської ГО «Міжнародна асоціація психологів та тренерів-експертів»)
