Центр здоров'я та розвитку "Коло сім'ї" - Київська філія
Якось мій син перед сном запитав мене, що я люблю окрім нього. І це було таке влучне питання, що наштовхнуло мене на роздуми.
Втомлена мама, чи людина в рутині, яка вона, особливо в часі війни?
І я так уявила собі картину, наче ми біжимо сходами височенної будівлі, вершина якої криється за хмарами. Ми не бачимо її кінця, не знаємо, коли опинимось на даху і зможемо побачити ті прекрасні широти та горизонти, видихнути, зупинитися і бути задоволеними…як в житті.
Уявіть, що на кожному поверсі є двері, за якими, як вам здається, одна із цілей. І ви так швидко стараєтесь пробігти той сходовий проліт, щоб швидше відчинити двері. І ось ви на порозі, стукаєте, але вам не відчиняють, чи відчинили, але ви виявились розчаровані побаченим. Тому вирішили рухатись далі.
І так проліт один за одним, в надії знайти своє, досягти задуманого. В цій споруді немає ліфта, яким можна піднятися на бажану вершину швидко, чи спуститися назад. Лише пішки.
І так в житті. Кожен долає свої сходинки і шукає свої двері. Але саме на підйомі ми живемо. Кожна сходинка то і є наше життя, цінності, вірування, бажання, стосунки, взаємовідносини. І якщо ми тримаємось за руку з кимось, підйом стає хвилюючим, часом важчим. Особливо, якщо це сімʼя і маленька дитина. Хтось може точно не встигати за нашим темпом.
Як тут бути? Чи можете ви заповільнитися, чи спуститися на сходинку нижче, а то і на декілька поверхів, щоб зрівнятися зі своїми рідними, якщо хтось відстає?
Життя, звісно, не сходинки й кидає нам виклики, кожного дня, кожної хвилини. Ми не на перегонах. І заповільнитися точно варто, щоб задуматися, що є цінним для мене тут і зараз, що я люблю. І то точно не просто, змінити те, до чого пристосовувались протягом довгого часу.
Спочатку ніяково, дивно, не звично, але можливо. Почати зі спостереження, заземлення, відстеження своїх думок, усвідомленості, відчуття себе.
Як ми бачимо своїх дітей? Сильними, сміливими, чи наляканими, розгубленими чи потребуючими уваги, такими справжніми у своїх емоціях, вчинках, бажаннях, відкритими до життя. І ми, на досвіді, переконаннях і наданих значеннях, як має бути.
Коли ми говоримо про емоційне приєднання, базові потреби, прийняття, що ми чуємо? Про щось неймовірно нереальне в виконанні, те що не діє, чи те, що є простим, людським і важливим. Це про спуститись на корок нижче. Почути, відчути, бути.
Коли ми дійсно чуємо і бачимо дитину навпроти, відчуваємо її біль, смуток, емпатичні чи співчутливі, з люблячою добротою. Коли ми дійсно приймаємо, дбаємо про безпеку дитини, коли ми просто любимо, не дивлячись на небажану поведінку чи істерики. Або коли даємо дітям відчути певні дефіцити, чи даємо наслідки.
На якій ми сходинці зараз, чи які б не були двері перед нами, то наше особисте, наші цілі та наша особиста дистанція. Але чи давати дитині можливість відчувати свій темп, давати час і простір, говорити та ділитися, бути тут і зараз і дозволити собі спуститися до його рівня і сказати: «я тут», «я з тобою», «я бачу твої старання, страхи, хвилювання, та з тобою все гаразд, це нормально, я люблю тебе, ти прекрасний», «ти можеш бути у своєму темпі, ти можеш все» і при цьому з розумінням, не підганяти точно ми можемо! Це і є любов, приєднання, прийняття.
Бути щирими з дітьми у своїх емоціях і почуттях то не просто. Бо часом нам здається, що ми вразливі, не такі всесильні, як хочеться їм те показати. Але вони все відчувають і бачать.
Часто за тим всім стоїть батьківський страх нанести травму, образити, чи бути не достатньо люблячим для своєї дитини. Але щирість показує їм, що ми справжні, людяні й цим даємо впевненість, що все можна здолати, даємо надійні стіни та міцні крила.
Тож не варто поспішати подолати всі сходинки одним подихом, варто давати собі простір і можливість зупинитися, озирнутися назад, може, хтось за вами не встигає. Може, варто присісти, і зробити кілька глибоких вдихів, зосередитись на тут і зараз, а потім вже крок за кроком, але повільніше рухатися далі, разом.
В нас точно є багато речей, які ми любимо, окрім своїх дітей. І то різна любов, її не порівняєш ні з чим іншим. Але ми маємо наповнюватись, щоб відчувати себе достатніми, на рівні людських простих стосунків, щоб мати чим поділитися. Адже якщо ми так зайняті своєю дистанцією, ми можемо просто не помічати багато того, що є таким важливим.
В часі війни питання безпеки є особливо актуальне, але коли ми разом, стає однозначно легше, а дітям то особливо необхідно. Дбати про себе іноді «нема на те часу, коли треба дитині», але не забуваймо про те, що всередині ми теж діти, і ми теж потребуємо і приєднання, і прийняття, і любові.
І навіть якщо ви потребуєте підтримки, але вам нема кому поплакати в жилетку через те, що в іншого вона вже мокра від власних сліз, то точно можна звернутися за допомогою, навчитися знімати, сушити, прасувати власну. І це про те, що ви сильніші, ніж думаєте і можете збудувати надійну опору в собі.
Автор статті: практичний психолог Лілія Лучнікова.
Немає коментарів:
Дописати коментар