Про зміни відчуття власних кордонів, ставлення до доторків

 Світлана Ройз 

Я зараз іноді кажу доньці: «Дашка, я закінчуюсь тут!» – і окреслюю жестом-долонею, де саме "починається" моя територія. На мене не можна без дозволу застрибувати, дивитись в екран телефону чи комп'ютеру, торкатись. У мене ця територія окреслена - на рівні витягнутої руки. Нещодавно на ефірі з ведучою жартували, що є люди, у яких їх «цвіньк-цвіріньк, я в хатиночці» - зараз на кілька кілометрів.

Я останні місяці стала більш чутливою до контакту та до того, що називається «особисті кордони». Коли ми переживаємо травматичний досвід – наше відчуття кордонів може змінюватись. Воно може звужуватись до обрисів тіла, а може ставати навпаки величезним. З відчуттям особистих (тілесних) кордонів в тому числі пов’язана тім’яна частина мозку, а в стресі та під дією травматизації, вона «змінює режим роботи". А якщо я не відчуваю свого тіла, я не зможу бути чутливою і до кордонів інших. А ще у нас можуть бути загострені реакції, коли хтось на нашу територію неочікувано заходить. Бо і лімбічна система, яка відповідає за реакцію на "вторгнення", на небезпеку, зараз перезбуджена, і одразу подає сигнал «алярм» і вимагає негайної дії. А це ж режим самозбереження – тому реакція буде така, на яку у нас зараз вистачить сили самоконтролю. Коли ми втомлені – вона може бути дуже різкою.

На першому ж семінарі, який я проводила наживо, помітила, як змінилось ставлення груп до практик з доторками. Спочатку ковід з його соціальною дистанцією, а зараз втома, небезпека, відчуття відокремленості від тіла. І з одного боку – потреба в тілесному контакті та близькості у нас може бути набагато більшою. З другого – потрібно більше часу, щоб звикнути до інших, відчути безпеку, підготуватись, взагалі мати сили, щоб відповісти контактом.

«Покажи, де ти закінчуєшся?» – питаю у дітей і дорослих. Ми змінились. І саме зараз ми знов вчимося і з близькими гнучко з повагою попереджати про свої наміри та питати – як бути один з одним, щоб це було не тільки безпечно, а й комфортно. В мирному житті – я дуже тактильна людина, яка була готова всіх заобіймати. Зараз я питаю: Можна тебе обійняти, нормально, якщо я сяду ближче. Тобі чи вам так комфортно. Я привчаю тих, з ким спілкуюсь – не починати ні з ким контакт з-за спини, не торкатись без дозволу, не плескати по плечах, не робити різких рухів до людини (будь-якого віку) (зроблю якось окремий допис із вправами, які створювала для "вимірювання дистанції")

А з дітьми та дорослими – ми робимо прості вправи, щоб відчути, «стіни свого тілесного будинку». Ми простукуємо все тіло, наче килимок, витрушуючи долонями пил. Я вигадала купу вправ, в яких ми втираємо «сонячний крем», знімаємо, торкаючись всього тіла, листя з «голок їжачка», гладимо свій панцир крабиків та черепах – це повертає відчуття вкоріненості в тілі. І відчуття захищеності. ( в фб є окремий допис для батьків – тілесні ігри).

А потім ми вчимося зчитувати сигнали тіла – сканувати тіло увагою, відчувати, де тепліше, де холодніше, яка нога стоїть більш стійко, які різні подушечки пальців рук на доторк, де саме бурчить в пузику, як рухаються ребра при диханні, сухо чи волого в роті, які м’язи напружені, які розслаблені. Де в тілі відчувається більше спокою та розслаблення. Така тілесна усвідомленість допомагає нам і повернутись в тіло, і швидко зчитувати тілесні реакції на емоції та потреби. І може бути рятівною, коли потрібно швидко стабілізуватись.

А далі ми робимо практики: «Це моє місце» - коли окреслюємо жестами, пантомімою, нитками чи подушками, крейдою, машинками, рейками з іграшкової залізниці чи просто в уяві свої кордони, і я прошу подумки чи в реальності заповнити «своє місце» тим, чим би хотілось – сонцем, квітами, фотографіями, картинками, спогадами, предметами чи відчуттями. Це «моє місце» - зі мною завжди, де б я не була.

А потім я й прошу відчути – де «я закінчуюсь» і де «закінчується» інша людина. Колись під час ковід ходили в мережі картинки, як люди переміщувались всередині хула-хупів. Так окреслювали безпечну дистанцію. Ось так іноді і я прошу дітей і дорослих в грі ходити, показуючи наочно, обручами де саме їх «кордони».

І після цього ми переходимо до більш тонких кордонів, пов’язаних з часом, думками, емоціями, цінностями.

І все це для дорослих та дітей.

А як передати відчуття близькості, якщо я сама не можу зараз торкатись чи мої доторки не можуть прийняти? Для цього ж я й вигадувала і ми з Halyna Tytysh і партнерами створювали «Обійманці», найтепліший мій проєкт - з різною формою близькості для дорослих та дітей. Ми можемо передати «обійми» - повітряним поцілунком, чи ворушінням губ, мов рибки. чи «мишачими обіймишками» - обійманцями мізинчиками, чи обіймами восьминіжок – коли просто торкаємось долоньками. А можна ж і просто надіслати стікери - доторки в месенджерах. (Завантажити 12 карток можна тут: https://bit.ly/3VbNZqR

Стикерпаки з обійманцями для месенжерів

Viber: https://bit.ly/3jgJFJu

Телеграм: https://bit.ly/3BPvhhR)

Ми змінюємося. І коли ми зустрічаємося, нам потрібно кожного разу «калібрування» близькості. І нам важливо відчуття свого простору для відновлення.

Обіймаю, Родино як хочу для нас безпеки, близькості. І як хочу Перемоги