Цей пістолет донька робила на одному з гуртків, який зараз відвідує. Це - діюча модель, він стріляє гумками. Донька знає, що не можна цілити в людей. І знає, що у неї є дозвіл гратися такими іграшками і їх створювати. Кольори вона обрала сама. Стріляє в мішені. Дозвіл - захищати себе, дозвіл на право - берегти свої кордони, дозвіл на проявлення агресії - енергії, яка це допомагає робити - один з найважливіших дозволів, який дитина отримує від дорослих.
Це як право сказати - НІ - чомусь, що для нас неприпустимо. Це право - теж дозвіл, який ми маємо дати дитині.
Зараз, під час війни, прояв агресії у дітей більш, ніж закономірний. Вона може направлятися на ворогів, (а може й на батьків - бо має бути хоч якось відреагована).
Те, що не було проявлено, те, що закапсульовано - починає руйнувати зсередини.
Безпомічність, відчуття глобальної загрози, відчуття безсилля перед величезною силою - травматичне. Коли дитина малює і закреслює танки, літаки, солдатів російської армії чи ліпить і зминає, кричить образливі дражнилки - направлені на ворогів - це дає їй відчуття контрольованості того, що відбувається. Допомагає впоратись із страхом та безсиллям.
Тільки після того, як дитина має змогу проявити, вилаяти, викричати свій біль, лють, страх, злість - скорботу по тому, що втрачено - може початися процес відновлення.
І коли дитина проявляє силу своєї агресії - це може бути страшно для дорослих, особливо для тих, хто не переживав такого важкого досвіду (зараз волонтери в інших країнах часто не розуміють, що робити з агресією дітей) Якщо наш травматичний досвід (наприклад, агресії, насилля з нашого дитинства) не опрацьований - такі прояви дітей можуть провокувати наш особистий страх. І тоді ми можемо казати - мені страшно на це дивитись, припини злитись, не роби так.
Якщо ми думаємо, як допомогти дитині з регулюванням емоцій - нам спочатку важливо щось зробити із своєю "вмістимістю". Нам важливо знати, що ми зможемо витримати злість, сум, істерику.
(Особливо, якщо ми, як спеціалісти, беремося за роботи з дітьми, що зростають під час війни)
Ми маємо прийняти їх почуття, сказати, як мінімум, що ми бачимо що дитина злиться і точно має на це право. Дорослі, які бояться агресії - не мають підходити, щоб надавати професійну поміч, до дітей, що пережили досвід війни!Дитині важливо казати: Що ми бачимо, як їй хочеться щоб війна закінчилась, що бачимо, скільки болю завдали люди і війна.
А далі ми можемо направляти ці прояви - наприклад: ти злишся, але неможна завдавати шкоди собі чи тим, хто поруч, ми з тобою можемо..
(тут в матеріалі є скарбничка ігор які допомагають обережно відреагувати агресію
Алгоритм: називаємо - нормалізуємо - підтримуємо - направляємо
Коли діти зляться на росіян: ми маємо пам'ятати, що світ дітей приблизно до 7 років досить полярний. Вони не витримують амбівалентності. У них немає одночасно "мені боляче" і "іншого потрібно зрозуміти чи йому поспівчувати". Діти до 7 років не можуть витримати напругу амбівалентністю. Старші діти після травмування теж не можуть витримати амбівалентності. Їх сприйняття: поганий - хороший, добро - зло.
Вони схильні до узагальнення - і зараз це нормально.
Нормально, що всі росіяни сприймаються як вороги. І дітям можна казати: я бачу, як ти злишся, тобі було так страшно і ти бачив так багато болю, що хочеться повернути це все тим, від кого це прийшло. А якщо в інших країнах з дітьми працюють волонтерами росіяни, для того, щоб не підсилювати напруження, щоб діти відчували себе в безпеці, не відчуваючи провини за амбівалентність почуттів -
Самі росіяни мають сказати: мені так боляче, що ти через це пройшов, я знаю, що ти можеш і на мене злитися, і бажати мені всього, що тобі і твоїй країні зробив мій народ. Мені щиро шкода. Мені соромно і боляче за те, що робить мій народ. Але я так хочу бути зараз з тобою і допомогти.
І це буде чесно. І це створить внутрішній простір для прийняття і відновлення.
І я чекала цих слів від тих, хто був моїми друзями в минулому.
Є ще одна тема- в знайомій родині дорослі, коли чують сирену, кажуть до путіна і росіян: щоб ви здохли. Їх 7річна дитина - якось, коли на них розсердилася, сказала ті ж слова. І батьки злякались.
Після фази відреагування - на неї потрібен час і потрібно відновлення відчуття безпеки, ми думаємо, як направити агресію. І батьки тепер після кожного прояву такої своєї агресії - кажуть - "я злюсь. Це направлено на ворогів. Так я допомагаю собі не боятися".
А дитина сама їм запропонувала - а давайте дуже голосно співати "червону калину", коли чуємо сирену.
Війна - підсилює поляризацію. Коли ми в стабільному стані ми можемо знов розрізняти відтінки. І вміщати одночасно різне.
А зараз ми всі вміщуємо злість на ворогів і любов, вдячність та повагу до своїх. І переплавляємо злість в силу захисту і турботи.
Ступінь прояву злості - супротиву буде у кожного свій.
І якщо поруч є ті, хто каже, що взагалі не відчуває злості - я прошу дати дітям проявити її в той спосіб, який би їм самим та оточуючим не зашкодив.
До цих роздумів запросила Larysa Denysenko , позначивши в коментарях к допису, в якому дітей "навчають толерантності".
А сьогодні був ефір на цю тему у Тетяна Трощинська Вікторія Горбунова тут на нього посилання - в розмові торкаються ще інших аспектів прояву агресії. https://hromadske.radio/.../dity-maiut-pravo-nenavydity...
А скоро ми будемо розмовляти з Tania Stus про те, як формувати книжки та розмовляти з дітьми про війну.
Я дозволяю собі злитися на ворогів, робити те, що я можу, що суголосно моїм цінностям, і обіймати всіх - своїх - так сильно, як хочу Перемоги 
Немає коментарів:
Дописати коментар