Не треба відводити очі, треба вміти дивитися з повагою

 Анна Марчак

НЕ ВІДВОДЬТЕ ДІТЕЙ ВІД ПРОТЕЗІВ. ВІДВОДЬТЕ ЇХ ВІД НЕПОВАГИ.

Саме це я хотіла сказати після нашої поїздки потягом.

З нами їхала група дітей від 7 до 14 років.

Я розумію, що протези викликають цікавість.

Дитина може подивитися. Може не знати, що це. Може запитати.

І знаєте що?

Запитати — нормально.

Ненормально — десять разів ходити повз купе, тикати пальцем, голосно кричати одне одному: «Ти бачив? Дивись! У нього протез!»

Бо в цей момент перед вами вже не «щось цікаве».

Перед вами — людина.

Людина, яка чує кожне слово.

Яка бачить кожен погляд.

Яка чудово розуміє, коли на неї дивляться не з цікавістю, а як на дивину.

І найбільше мене зачепило навіть не це.

Дівчинка з цієї групи мала місце поруч із нами. Але дорослі забрали її з купе, бо переживали, що їй буде емоційно важко бачити людину з протезом.

А людині з протезом емоційно легко, коли навколо неї ходять і показують пальцями?

Ось де питання.

Можливо, дітей не потрібно захищати від протезів.

Можливо, їх потрібно захищати від неправильного ставлення до людей.

Бо протез — це не щось страшне.

Це частина життя людини.

І я дуже хочу, щоб наступне покоління знало:

не треба відводити очі.

треба вміти дивитися з повагою.

Бо суспільство змінюється не тоді, коли ми говоримо про толерантність.

А тоді, коли вчимо їй своїх дітей.