ДИТИНА — ЦЕ НАШЕ ДЗЕРКАЛО. ВОНА НЕ СТАЄ СХОЖОЮ НА НАС ВИПАДКОВО
Іноді батьки приходять до психолога й запитують:
«Чому моя дитина так грубо розмовляє?»
«Чому вона постійно кричить?»
«Звідки в неї стільки тривоги?»
«Чому вона так боїться помилитися?»
І майже завжди хочеться поставити ще одне запитання: «А що вона бачить щодня?». Бо дитина не народжується зі знанням того, як потрібно жити.
Вона дивиться.
Слухає.
Запам'ятовує.
І... повторює.
Не тому, що її спеціально навчають. А тому, що так працює людський мозок.
Першими людьми, яких дитина починає вивчати, стають мама, тато, бабусі, дідусі та інші близькі. Саме вони є для неї моделлю світу. Вона ще не знає, що таке любов, повага, турбота, агресія чи байдужість. Вона дізнається про це, спостерігаючи за тими, кого любить найбільше.
Саме тому діти так часто дивують нас.
Трирічний малюк ставить руки на пояс і повторює мамину інтонацію.
Дівчинка заколисує ляльку тими самими словами, які щовечора чує від мами.
Хлопчик хмурить брови точнісінько так, як це робить тато.
А іноді дитина вимовляє фразу, після якої дорослі розгублено переглядаються: «Хто її цьому навчив?».
Насправді дуже часто відповідь знаходиться зовсім поруч. Діти копіюють не слова. Вони копіюють життя
Можна щодня повторювати: «Будь ввічливим.». Але якщо дитина чує, як батьки грублять одне одному, вона засвоїть саме грубість.
Можна говорити: «Не кричи.». Але якщо всі конфлікти в сім'ї вирішуються на підвищених тонах, саме крик стане для неї звичним способом висловлювати свої почуття.
Можна пояснювати: «Не бійся помилятися.». Але якщо мама постійно говорить: «Я все роблю неправильно…», або тато сердиться на себе через кожну дрібницю, дитина навчається не сміливості, а страху перед помилкою.
Наші слова важливі. Але наші щоденні вчинки — набагато сильніші. Дитина дзеркалить навіть те, чого ми не помічаємо
Вона бачить, як мама ставиться до себе.
Якщо мама постійно себе критикує, називає некрасивою, невдалою, безпорадною, дитина поступово засвоює: любити себе — це неправильно.
Вона бачить, як тато реагує на труднощі. Якщо будь-яка проблема викликає агресію, лайку чи мовчання на кілька днів, саме так дитина починає розуміти, що потрібно робити, коли боляче або важко.
Вона спостерігає за тим, як дорослі ставляться до інших людей.
Чи дякують продавцю?
Чи вітаються із сусідами?
Чи поважають старших?
Чи говорять погано про інших за їхньою спиною?
Усе це маленькі уроки, які не записані в жодному підручнику.
Але саме вони стають основою майбутньої особистості.
Навіть наші емоції стають уроком. Дитина уважно спостерігає не лише за тим, що ми відчуваємо, а й як ми проживаємо свої почуття.
Чи можна плакати?
Чи можна просити допомоги?
Чи можна сказати: «Мені страшно»?
Чи можна перепросити після помилки?
Якщо батьки вміють говорити про свої почуття спокійно, дитина також навчається цього.
Якщо ж будь-які емоції заборонені або вибухають агресією, саме така модель стає для неї нормальною.
Найважливіше виховання відбувається тоді, коли ми думаємо, що ніхто не бачить.
Коли ви розмовляєте телефоном.
Коли сперечаєтеся між собою.
Коли реагуєте на невдачу.
Коли ставитеся до своїх батьків.
Коли говорите про колег.
Коли сідаєте за кермо автомобіля.
Коли думаєте, що дитина зайнята грою, саме в ці моменти вона найуважніше вчиться жити.
Тому виховання завжди починається із дорослого.
Ми не можемо вимагати від дитини спокою, якщо самі живемо в постійному роздратуванні.
Не можемо навчити її поваги, якщо вдома звучать образи.
Не можемо виховати впевнену людину, якщо щодня знецінюємо себе.
Не можемо навчити чесності, якщо самі легко обманюємо «по дрібницях».
Діти не стають такими, якими ми хочемо їх бачити. Вони стають такими, якими вони бачать нас. Це велика відповідальність. Але водночас — велика надія.
Іноді батьки лякаються цієї думки: «Невже тепер не можна помилятися?». Можна. І навіть потрібно визнавати свої помилки. Бо дитині важливо бачити не ідеальних батьків, їй потрібні справжні люди.
Люди, які можуть сказати:
«Я був неправий.»
«Пробач, що накричав.»
«Я дуже втомився, але це не твоя провина.»
Саме так дитина вчиться відповідальності, не через покарання, а через приклад.
Перш ніж виховувати дитину, варто виховати себе.
Це, мабуть, одна з найскладніших істин батьківства. Адже змінити дитину значно легше хотіти, ніж змінювати власні звички.
Навчитися говорити спокійніше.
Менше критикувати.
Частіше дякувати.
Обіймати.
Просити вибачення.
Поважати себе й інших.
Стежити за словами, інтонацією, ставленням до людей.
Саме з цих дрібниць народжується велика особистість.
І одного дня ви можете раптом почути, як ваша вже доросла дитина ніжно розмовляє зі своїм сином або донькою.
Як підтримує замість засуджувати.
Як спокійно вирішує конфлікт.
Як каже: «Нічого, ми впораємося.». І тоді ви зрозумієте: вона не просто запам'ятала ваші слова. Вона запам'ятала вас. Бо найбільша спадщина, яку ми залишаємо своїм дітям, — це не гроші, не речі й навіть не освіта.
Найцінніше, що ми передаємо їм, — це спосіб жити, любити, ставитися до себе та до інших людей. Саме цей спадок вони одного дня передадуть своїм дітям.
Немає коментарів:
Дописати коментар