Навіщо психологи розпитують про дитинство?
Спойлер: зовсім не для того, щоб у всьому звинуватити вашу маму, тата чи того однокласника, який колись казав вам образливі слова.
Психологи досліджують дитинство людини, щоб краще зрозуміти, як формувалися її базові уявлення:
• про себе: «Чи зі мною все гаразд?», «Чи я гідний/гідна любові?», «Чи важливі мої потреби?»;
• про інших людей та світ: «Чи можна людям довіряти?», «Чи світ є безпечним місцем?»;
• про власну компетентність та автономію: «Чи можу я бути собою і вільно проявляти себе?», «Чи здатний/здатна я давати собі раду та досягати успіху?».
У когнітивно-поведінковій терапії такі стійкі уявлення про себе, інших та світ називають глибинними переконаннями.
Подобається нам це чи ні, але саме в дитинстві закладається значна частина наших «несучих конструкцій» - стійких способів сприймати себе і світ та реагувати на те, що з нами відбувається.
Наприклад, досвід постійної критики може сприяти формуванню переконання «зі мною щось не так» або «я недостатньо хороший/хороша». Воно може супроводжуватися соромом, невпевненістю, розчаруванням у собі. А далі людина може роками намагатися довести собі й світові протилежне – через виснажливий перфекціонізм, надмірний фокус на досягненнях та постійний пошук визнання.
Або людина може обрати зовсім іншу стратегію: «Я навіть не буду пробувати, бо все одно зазнаю невдачі». Це стратегія «здатися», капітулювати
Стратегії можуть бути різні, але в їхній основі завжди лежить дисфункційне базове переконання.
Тож задача психотерапії – дослідити, як висновки, зроблені колись у зовсім інших обставинах, продовжують впливати на життя сьогодні: які ситуації їх активують, які емоції вони викликають, до якої поведінки спонукають і яку ціну людина за це платить. А далі поступово створюємо новий досвід, який дозволяє не просто почати думати: «можливо, зі мною все гаразд», а а дедалі більше вірити в більш здорове твердження і прагнути жити у відповідності з ним.
Адже проблема часто є в тому, що ці «несучі конструкції» можуть продовжувати впливати на життя людини (ба більше – визначати його) навіть тоді, коли обставини давно змінилися. Доросла людина вже не залежить від оцінки батьків, давно не сидить за однією партою з тим однокласником, але продовжує дивитися на себе саме тими недоброзичливими, критикуючими очима своїх кривдників.
Саме тому в психотерапії ми повертаємося до минулого не для того, щоб знайти винних і нескінченно на них злитися. Ми намагаємося зрозуміти, звідки взялися правила, за якими людина живе сьогодні, перевірити, чи вони досі відповідають її реальності, і поступово навчитися будувати життя вже не за старими дитячими висновками.
Авторка статті: психолог, психотерапевт Марина Царенок
